Контрибуція австрійської військової адміністрації на буковинців 1775-1786

Контрибуція австрійської військової адміністрації на буковинців 1775–1786 (Kontribution; від лат. contribuo — збираю, стягую; примусові грошові або натуральні стягнення з населення окупованої території, які проводять окупаційні війська на свою користь) — загальний державний податок, який австрійська військова адміністрація, що урядувала в Буковині від 1774 до 1786 року, щорічно, починаючи з 1775, накладала на буковинців (за винятком духовенства і трьох верхніх класів дворянства — бояр, мазилів та резешів). За розпорядженням генерал-майора Карла фон Енценберга від 8 грудня 1780 така контрибуція складала для дрібних торгівців, міщан та селян 2 флорини 30 крейцерів. Євреї сплачували на родину по 5 флоринів (замість 10 лей до 1775), шляхтичі та великі купці — 4 флорини, а вільні цигани — по 1 флорину 30 крейцерів.

Кам’яна Багачка

Кам’яна́ Бага́чка (інші назви — Закам’яніла Багачка, Зачарована Скеля) — скеля у Покутсько-Буковинських Карпатах, геологічна пам’ятка природи місцевого значення. Розташована на правому схилі долини річки Путили, біля села Усть-Путили Путильського району Чернівецької області.

Площа природоохоронної території 0,1 га. Перебуває у віданні Усть-Путильської сільської ради.

Відносна висота скелі — 22 м (максимальна майже 30 м). Складається з пісковиків. Біля підніжжя — лучна рослинність. Зі скелею пов’язано багато народних легенд.

Кам'яна Багачка

Легенди про Кам’яну Багачку
« Володіла колись усіма багатствами цього краю жорстока поміщиця-скнара. Одного разу попросила в неї голодна вдова шматок хліба. Люта багачка жбурнула їй… каменюку. «А бодай би ти сама скам’яніла!» — гнівно відповіла їй вдова. I сталося диво: на очах у людей багачка вмить перетворилася на камінь і застигла біля дороги на березі річки Путилки. »
Інша легенда:

« У давні часи жила на цьому місці злая заможна жінка. І дізналася вона про те, що у сліпої старої бабусі є молода донька неземної краси, і вирішила взяти її в рабині. Одного разу прийшла голодна бабуся до багачки та каже їй: «Верни мені дитятко моє, коб хлібом мене годувало до смерті. Я ж бо темна, стара, нездужаю». Багачка засміялася, взяла з під ніг великий, як бухань хліба, камінь, і протягнула старій жінці. Взяла жінка камінь та й каже багачці: «Аби ти сама стала каменем!», і багачка відразу перетворилася на скелю. Так і стоїть кам’яна багачка скелею над річкою, нагадуючи про наслідки людської жадності і знущання над бідними.

Чернівці (генералат)

Чернівецький генералат (нім. Generalat Czernowitz) — тимчасова (військова) адміністративно-територіальна одиниця Габсбурзької монархії на території західної Буковини.

Передумови
Під час Російсько-турецької війни (1768—1774) Буковина з 1769 знаходилась під контролем російської армії, та управлялась Російською Військовою Адміністрацією.
Після завершення війни Габсбурзька монархія, бажаючи покращити сполучення між своїми землями, висунула претензії на Буковину. Свої вимоги аргументувала тим, що за результатами Першого поділу Речі Посполитої (1772) Габсбурзька монархія володіла Галичиною та мала права на всі історичні землі колишнього Галицького князівства.

Подібне обґрунтування породило багато скепсису, оскільки «австрійська корона» не доклала зусиль до об’єднання з галицьким королівством всіх колишніх володінь (східна частина Буковини) — Хотинський цинут. Натомість долучила землі, які Галицьким князівством тільки контролювалися — Сучавський цинут Молдавського князівства.

Російська імперія залишила Буковину в середині 1774 році.

Вже 31 серпня того ж року австрійські війська під командуванням генерала Габріела фон Сплені зайняла Чернівці. Встановлення контролю над Буковиною завершилось у другій половині жовтня 1774 року.

Управління анексованою територією
В період між серпнем 1774 — травнем 1775 р.р. в офіційній військовій переписці територія називалась — Чернівецький генералат.
Вищою посадовою особою був Голова Військової Адміністрації генерал Габріел Сплені фон Міхалди, який підпорядковувався безпосередньо Придворній військовій раді у Відні та Генеральному командуванню у Львові.
Органом управління Чернівецького генералату була Військова Адміністрація (нім. Militär-Administration).

Основним завданням Військової адміністрації було утримати територію до владнання юридичних формальностей (пов’язаних з легітимізацією анексії).

Населення[ред. • ред. код]
За даними подвірного перепису населення (1772-1773 та 1774 рр.), на території північних повітів Молдавського князівства проживало від 68704 до 84514 осіб. На момент заволодіння австрійськими військами, у північно-західній частині Буковини мешкало 17047 сімей.

Визначити пропорційне співвідношення етнічних груп достаменно встановити неможливо, оскільки ні за етнічною приналежністю ні за рідною мовою перепис не проводився. З’ясовувалась приблизна загальна кількість населення (кількість дворів) та розподіл населення за віросповіданням.

За деякими побічними факторами визначають, що на момент анексії Буковини Габсбургами — русинів було — від 54 до 58 % (за різними оцінками), близько 25 % – волохи. Достеменно встановлено, що з усіх населених пунктів Буковини (австрійської частини) тільки в 28-и зовсім не було русинів, волохів – в 64-х.

Завершення місії
7 травня 1775 року в Константинополі було укладено Конвенцію між Османською імперією та Габсбурзькою монархією про передачу Буковини. На базі Чернівецького генералату створено Дистрикт Буковина.

 

Цецинська фортеця

Цецинська фортеця — руїни городища на західній околиці Чернівців, яке відігравало важливу роль у XIV-XV ст.ст. на території тогочасної Шипинської землі.

руїни фортеці (поч. XX ст.)

Руїни фортеці (поч. XX ст.)

Етимологія
У документах того періоду город згадується у різному звучанні: Цецин (1395)[1]; Цьцина (1479, 1481); Чечюнь, Нечюнь (кін. XIV ст.), Цецунь (1433). До нашого часу дійшли й імена місцевих діячів: пана Хотька Цяциньского (1404), пана Щефула Цецюнского (1440), — які управляли адміністративною одиницею, відомою з грамот як «Цъциньска дєржава» (волость).

Джерела XIX ст. — поч. XX ст. зафіксовують форму жіночого роду: Цецина. А в сьогоднішньому мовленні чернівчан набирає, не без впливу російськомовного середовища, форма середнього роду: Цецино.

Структура цього топоніма виказує в ньому архаїчне утворення: на думку мовознавця Д. Г. Бучка, в основі назви лежить скорочена форма від якогось складного праслов’янського чи давньоруського імені — наприклад Цецерад, за аналогією Хотень від Хотько, Хотимир, Хотислав[2].

Історія
Залишки фортеці розташовані на горі Цецино, неподалік від західної околиці Чернівців (мікрорайон Роша). У 1908 році тут уперше були вивчені руїни сторожової вежі (датована XIV ст). Укріплення складалося з кам’яної вежі (донжон) діаметром 20 метрів та дерев’яно-земляних стін, що огороджували центральний майданчик і прикривали фортецю зі сходу та заходу.

Фортеця була адміністративним центром Чечунської волості («дєржави») Шипинської землі, якою керував Староста («дєржавець»). Можливо, що саме сюди після зруйнування Черну переселилась військово-феодальна верхівка майбутніх Чернівців.

У грамоті від 1404 року згадано ім’я коменданта Цецинської фортеці — Хотько, який, можливо, був нащадком знатного роду, що володарював у цих краях ще від часів Галицького князівства.

Фортецю захопив Петро I Мушат разом з Хотинською і Хмелівською фортецями. Відігравала значну роль в обороні Молдовського князівства. Наприкінці XIV ст. «Чечунь» у «Списку руських міст далеких і ближніх» належить до числа «Волоських» міст[3].

Фортеця на горі Цецино проіснувала до 2-ї половини XV ст, а потім, очевидно, була зруйнована[4].

Після Петра Мушата в 1392 р. на молдовський престол сів брат Петра Роман, а після того, як він утратив престол до влади прийшов Штефан І, але наприкінці 1394 р. угорський король Сігізмунд напав на Молдову і заставив Штефана скласти присягу вірності, і платити Угорщині данину. Після цієї події молдовські бояри звернулися до Ягайла з грамотою, в якій запевняють його, що Штефан готов у кожну хвилину скласти присягу вірності польському королю на зразок своїх попередніх, та що про Коломию, Снятин, Покуття він ні словом не згадує, а що торкається Цецина і Хмелева, то це питання повинен вирішити король на свій погляд при особистій зустрічі.

23 вересня 1436 р. син Олександра Доброго Іліаш пише молодому королю Владиславу грамоту, в якій заявляє, що повертає Шипинську землю, яку Молдова отримала від Польщі, разом з фортецями в Цецині, Хотині і Хмелеві зі всіма маєтностя.

Садогурська монетарня

Садогу́рська монета́рня — монетарня (карбівня) грошей на Буковині.

Закладена 24 лютого 1771. Дала початок подальшому розвиткові поселення ремісників під назвою «Садогура», що в подальшому стало районом Чернівців.

Під час російсько-турецької війни 1768—74 перед російським урядом постало завдання забезпечити монетними знаками російські війська. Було прийнято рішення карбувати гроші із трофейних турецьких гармат. Вирішити ці питання погодився Петро-Миколай Гартенберг-Садогурський, виходець із Данії. Саме 24 лютого 1771 року він уклав контракт на предмет створення буковинського монетного двору і виготовлення так званих гарматних грошей. Тут виникає молоде ремісниче поселення, за яким закріпилася назва «Садогура». Сама назва зберігалася до 1946 року, — було перейменовано містечко в Садгору, а в 1965 Садгора стала одним із районів Чернівців.

Облога Хотина 1778

1778 місто було взяте в облогу австрійськими військами під командуванням принца Фрідріха і російськими військами під командуванням сина генерала Солтикова. Місто було в облозі 4 місяці і 8 днів. 19.09.1778 місто з комендантом Осман пашею здалося. Осман паша та інші дозволили вивезти всіх своїх людей та все своє добро з замку, фортеці та міста. Це все було вивезене на 2700 возах. Після того як місто капітулювало в ньому було 16 857 жителів.

1 жовтня 1778 австрійські і російські війська ввійшли в місто. Місто було пусте і значно поруйноване. Передмістя Константинополь ще раніше спалив Осман паша.

Опис міста[ред. • ред. код]
Так описав тоді місто саксонський принц Фрідріх Заальфельдський: «Хотинська фортеця в формі чотирикутника, 1800 на 730, має четверо воріт. Ворота називались: Водяні, Стамбульські, Бендерські і Корохові. В середині замку знаходяться палац паші, мечеть, турецька лазня, багато магазинів і 40 різних будинків, в яких могли би розміститись 800 осіб. Місто розташоване вище фортеці і оточене грабовим палісадом до самої фортеці. Одне передмістя називалось Константинополь, а інше, яке знаходилося біля воріт, що виходили на дорогу до Окопів, називалося Румля. Між двома передмістями був сад Османа паші, який виходив і поза палісад. Малий струмок, який стікав в Дністер ділив місто і фортецю на дві частини. Місто було забудоване дерев’яними будинками. При фортеці знаходилось 7000 війська, жив тоді там Осман паша та ага яничарів Друру оглу.»

Битва біля Козмінського лісу

Битва біля Козмінського лісу — подія 26 жовтня 1497 року біля Козмінського лісу на Буковині (біля села Валя Кузьмина на території сучасної України), битва армій молдавського господаря Стефана III і польського короля Яна I. Молдавський господар вийшов переможцем.

Наприкінці XV століття наступ турків на північ створив умови до оборонного союзу Молдавії і Польщі. За попередньою угодою монархів польська армія вступила на територію Молдавії з наміром прослідувати на південь і взяти в облогу турецьку Кілію, проте несподівано відхилилася від цього маршруту і попрямувала до столиці Стефана III, Сучави, щоб осадити її. У Польщі цей маневр пояснювався наміром покарати молдавського государя за його хижацькі набіги на польські землі, в Молдавії — прагненням польського короля посадити на молдавський престол свого молодшого брата.

Облога Сучави виявилася вкрай невдалою. Зневірившись взяти добре укріплене місто, Ян I домовився з Стефаном, що його воїнам буде дозволено безперешкодно повернутися в Польщу. Замість розореної ним раніше дороги через Хотин він пішов назад обхідним шляхом через Снятин. Стефан підкараулив польські війська у Козмінському лісі і за три дні розсіяв їх. Перемозі сприяло те, що в лісистій місцевості поляки не могли використовувати свою головну силу — важку кавалерію. Поразка ослабила сили Польщі, що, в свою чергу, незабаром спричинило спустошення країни татарами і турками.