ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.

У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття) перебували під владою Австрійської монархії. Східна Галичина, захоплена Австрією внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. і населена в основному українцями, разом з Буковиною, що перейшла від Туреччини до Австрії в 1774 p., була об’єднана з Західною Галичиною, де переважали поляки, в «Королівство Галіції та Лодомерії» (Володимерії). Межею між українською і польською частинами Галичини була р. Сян. Адміністративно «королівство» поділялося на 19 округів, якими керували окружні старости.
До Східної Галичини належали 10 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський, а також частина Сяноцького і Перемишльського. Окремий округ становила Буковина з центром у Чернівцях, приєднана до Галичини в 1786 р.
Адміністрацію «королівства» очолював губернатор, якого призначав імператор, з резиденцією в Львові. Щоб схилити на свій бік панівну верхівку, імператор дозволив обирати в Галичині становий сейм, в якому засідали представники магнатів, шляхти і вищого духівництва.
Під владою Австрійської монархії у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття, яке було включено до складу Братиславського (Пожонського) намісництва і складалося з 4 комітатів (жуп): Березького, Мармароського, Угочанського та Ужанського. На чолі адміністрації в жупах стояли жупани.Західноукраїнські землі займали територію понад 70 тис. кв. км, на якій наприкінці XVIII — на початку XIX ст. проживало 3,5 млн. осіб, у тому числі українців 2,4 млн. осіб (70% всього населення), поляків — 600 тис. осіб, євреїв — 300 тис. осіб.
Монархія Габсбургів, в якій на близько 8 млн. австрійських німців припадало 17 млн. ненімецького, переважно слов’янського населення, на початку XIX ст. була однією з економічно відсталих держав Європи. На західноукраїнських землях вона проводила колоніальну політику. Спираючись на місцеву панівну верхівку, австрійська бюрократія надавала привілеї й переваги у Східній Галичині польським шляхтичам і магнатам, на Буковині — румунським, а в Закарпатті — угорським поміщикам, і з їх допомогою посилювала соціальне й національне гноблення українського народу. Австрійський абсолютизм намагався денаціоналізувати, асимілювати українське населення, разом з тим польські шляхтичі в Галичині прагнули його полонізувати, румунські поміщики на Буковині — румунізувати, а угорські в Закарпатті — мадяризувати.
Австрійський абсолютизм, захищаючи інтереси великих землевласників, намагався зберегти непорушним кріпосницький лад, тим самим стримував буржуазний розвиток країни. Особливо реакційною була економічна політика австрійського уряду щодо західноукраїнських земель. Намагаючись перетворити їх на ринок збуту готової продукції й джерело сировини, в аграрно-сировинний придаток західних провінцій, уряд гальмував тут розвиток економіки і, передусім, промисловості.
В 1841 р. у Східній Галичині було всього 183 мануфактури, що становило 3,6% загальної їх кількості в Австрії. Тільки 1843 р. в краї з’явилися перші дві парові машини, тоді як у всій країні їх було вже 231. Більшість мануфактур була власністю поміщиків і розміщувалася в селах. Міста Східної Галичини, яких у 1846 р. налічувалося 41, мали лише 50 промислових підприємств, у тому числі Львів — 34. Через це переважна частина міст мала аграрний характер, мало чим відрізнялася від сіл. Лише 6 міст цього краю мали населення 10 тис. і більше осіб, зокрема, у Львові проживало 70 тис., у Бродах — 28 тис., у Самборі — 10 тис., в Дрогобичі — 10 тис. осіб.У такому ж стані, як у Східній Галичині, перебувала промисловість у Закарпатті, а в Північній Буковині вона була ще більш відсталою. Не витримуючи конкуренції з фабрично-заводською промисловістю західних провінцій, багато галузей західноукраїнського мануфактурного виробництва на кінець першої половини XIX ст. стали занепадати (текстильна, шкіряна, залізорудна, суконна та ін.). Карта адміністративнотериторіального устрою західноукраїнських земель. Перша половина XIX ст.
Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, яке через існування кріпацтва теж перебувало в стані занепаду. До того ж величезна кількість кращих земель належала поміщикам, державі і Церкві. Одночасно зі зменшенням селянських наділів збільшувалися повинності, що їх виконували селяни, — панщина, данини, чинші на користь поміщиків та повинності на користь гресуюче малоземелля, рутинна техніка, відсталі форми господарювання, непосильний кріпосницький гніт вели до деградації селянських господарств, до злиднів, голоду й вимирання селян, особливо в час стихійних лих.
Селяни — основна маса західноукраїнського населення — різко протестували проти поміщицького гноблення. Їхня антикріпосницька боротьба виливалася в різні форми: скарги на поміщиків у державні установи, втечі від панів, потрави поміщицьких посівів і лук, підпали маєтків, розправи над маєтковою адміністрацією і сільською старшиною, відмову від виконання повинностей і сплачування державних податків, діяльність опришківських загонів у Прикарпатті, масові хвилювання й повстання. Серед опришківських загонів, які нападали на поміщиків, купців і сільських багатіїв, одним із найбільш активних у 20-х рр. ХІХ ст. був загін Мирона Штоли (Штолюка), який діяв у районі Косова, Вижниці і Кутів.
На Буковині одним із найбільш значних був виступ селян у Русько-Кимполунзькому окрузі в 1843—1844 pp., очолений Л. Кобилицею(1812—
1851 рр.), вихідцем із сім’ї кріпака.
З розвитком, хоч і повільним, капіталістичних відносин і зростанням чисельності інтелігенції, під впливом кріпосницької боротьби селянства, а також революційних ідей, які йшли з Західної Європи, на західноукраїнських землях розгортався, особливо в Галичині, національно-визвольний рух.
У 30—40-х рр. ХІХ ст. в польських таємних
організаціях і гуртках («Союз друзів народу», «Співдружність польського народу», «Союз вільних
галичан», «Союз синів вітчизни» та ін.), які діяли у Львові, Самборі, Перемишлі, Тернополі, брали участь і українці, особливо представники студентства.
Одночасно з польським розвивався й український національний рух.
В 30-х рр. ХІХ ст. у Львові склався гурток, який за те, що його засновники Маркіян Шашкевич (1811—1843 рр.), Іван Вагилевич(1811—
1866 рр.) та Яків Головацький (1814—1888 рр.) розмовляли в університеті й семінарії українською («руською») мовою, був прозваний польськими студентами «Руською трійцею».
Найбільш значною заслугою цієї трійці було видання в 1837 р. у Будапешті збірки «Русалка Дністровая», яка, за влучним висловлюванням академіка
О. Білецького, є «перша заявка народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність».
В 1846—1847 pp. брати І. та Я. Головацькі видали дві книжки альманаху «Вінок русинам на обжинки». Важливе значення мала публіцистична стаття Я. Головацького «Становище русинів у Галичині», опублікована під псевдонімом Гаврило Русин у лейпцігському журналі «Щорічник зі слов’янської літератури, мистецтва і науки» в
1846 р. Автор у статті фактично вперше сформулював і проголосив соціально-економічні й політичні програмні вимоги українського національно-визвольного руху у Східній Галичині.
Оновлення суспільно-політичного життя західноукраїнських земель почалося з політичних реформ, що стали наслідком революційних подій 1848 р., які почалися 13 березня у Відні. Австрійський імператор Фердинанд І змушений був проголосити Конституцію. еремишль. Сучасна панорама міста. Польща
Через місяць, 13 квітня, у Львові виникло національно-патріотичне представництво — Центральна рада народова, яка представляла інтереси і настрої поміркованої частини польського населення Галичини. Програма цієї організації передбачала здійснення демократичних реформ на засадах автономії. Для того, щоб запобігти поширенню революційних настроїв і не допустити антиурядових селянських виступів, у травні Фердинанд І скасував панщину в Галичині (в інших провінціях імперії це сталося лише у вересні 1848 р.).
Революційні настрої стимулювали процес розмежування польських і українських сил. Українці звернулися з проханням до імператора визнати їх національність рівною польській.
На противагу Центральній раді народовій 2 травня 1848 р. було створено українське національно-
політичне представництво — Головну руську раду. Вона складалася з передових представників українського громадянства — вищого духовенства, світської інтелігенції, національної буржуазії на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. До складу Ради ввійшов також провідник закарпатських українців
А. Добрянський.
В Маніфесті до народу від 15 травня 1848 р., повідомляючи про своє утворення, Головна руська рада проголосила ідею національної єдності галицьких та наддніпрянських українців. Водночас декларувалась окремішність українського народу від польсь­кого та великоросійського.
У процесі розвитку національно-демократичної революції 1848 р. у Галичині вперше було сформульовано соборницьку державну ідею. Її автором став сільський священик з університетською освітою
В. Подолинський, який написав брошуру «Голос перестороги», де, на противагу пануючій на той час в українському русі панславістській ідеї об’єднання усіх слов’янських народів в єдиній федерації, відстоював необхідність побудови соборної суверенної української держави.
19—26 жовтня 1848 р. у Львові під головуванням І. Борискевича відбувся з’їзд українських вчених, основною метою якого було визначення головних напрямів культурної та шкільної політики в краї. В своїх виступах Я. Головацький обстоював думку про окремішність української мови від польської та російської. На з’їзді було ухвалено новий правопис на зразок «малоросійських пісень» М. Максимовича, також прийнято рішення про заснування культурно-освітнього товариства «Руська матиця», що мало видавати і поширювати книжки рідною мовою.
Перша сторінка протоколу засідань Головної руської ради. 1848 рУ березні 1849 р. на підставі нової конституції Буковину було відділено від Галичини і визнано автономною провінцією, а Закарпаття виділено в Руський дистрикт на правах автономії у складі Угорщини. Революційні події на Буковині вилилися у селянське повстання під проводом Л. Кобилиці, яке дало історикам підстави стверджувати, що «весна народів» з найбільшою силою виявилася саме на Буковині. Утім, поразка революції дозволила Відню відмовитися від багатьох поступок, зроблених на етапі її піднесення.
Так, 31 грудня 1851 р. було скасовано Конституцію 1849 р. і відновлено абсолютизм.
Революційні події в Австрійській імперії найбільше серед західноукраїнських земель активізували процеси модернізації суспільно-політичного життя у Галичині, яка користувалася автономією, мала право внутрішнього самоврядування. Порівняно з Наддніпрянською Україною тут проголошувались політичні свободи: друку, виборів, заснування товариств, проведення громадських зібрань, боротьби за покращення економічного і соціального становища.
В Східній Галичині навчання в початкових школах велося українською мовою. Навіть у Львівському університеті під тиском революційних подій у зимовий семестр 1848/1849 р. була відкрита перша на українських землях кафедра української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький.
Енциклопедичне видання у 6-ти томах «Україна: хронологія розвитку», видавництво «Кріон»

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s