Міста і села Буковини

1

Реклама

Нарис історії Товариства Частина перша. 1884-1940 рр.

Олександр Добржанський. Нарис історії Товариства
Частина перша. 1884-1940 рр.

1.1. Заснування Народного Дому. У ХІХ ст. популярною формою організації громадського життя в Австрійській (Австро-Угорській) імперії стали народні будинки (доми). Українці Галичини вже під час революції 1848-1849 років висловили бажання заснувати подібну інституцію. В 1852 р. кошти на Український Народний Дім у Львові збирали на Буковині. Найбільшу суму передали львів’янам жителі Садгори.

Після заснування товариства “Руська Бесіда” у Чернівцях українською громадськістю декілька разів обговорювалася думка про можливість придбання окремого будинку, який би став центром українства краю. Ідею заснувати український “Народний Дім” вперше висловили на загальних зборах “Руської бесіди” 12 липня 1875 р. [ДАЧО. – Ф. 3. – Оп. 1. – Спр. 4087. – Арк. 1-2.]. Після цього було створено комітет, який звернувся із закликом до української громадськості про збір коштів на будівництво “Народного Дому”. Зокрема, в цьому документі говорилося: “Українські братя! З дозволу уряду звертаємося до Вас з проханням про добровільні внески для будівництва приміщення “Народний Дім” в Чернівцях для розміщення товариства і для підтримки бідних дітей-учнів.
Брати! Більш як пів мільйона населення нараховує наша Буковина. І з них 41% припадає на українців, в той час як на євреїв припадає 9,5%, а вірмен усього 0,5%.
І все ж тільки добровільними пожертвуваннями вірмени побудували монументальну церкву, євреї побудували чудовий Темпль. Євреї і вірмени мають багато і дають багато. Ми маємо мало, а тому можемо дати мало. Але коли кожен з нас дасть трохи, то разом це буде складати багато, бо українців багато і своїми малими вкладами зроблять велике діло, бо справа іде про освіту і про ваше добре ім’я. [ДАЧО, ф.3, оп. 1, спр. 4087. арк. 3]. На загальних зборах “Руської бесіди” 5 жовтня цього ж року започатковано збір коштів на придбання приміщення для “Народного Дому” [Барвінський О. Спомини з мого життя. – Львів, 1913. – Ч. 2. – С. 47]. Однак справа ця просувалася спочатку досить повільно.
Наступним кроком у заснуванні Народного Дому стали загальні збори “Руської Бесіди” від 11 липня 1881 р., які обрали комітет з розробки статуту то¬ва¬риства “Народний Дім”. Цю роботу виконали І.Окуневський та І.Винницький. 22 січня 1884 р. статут товариства “Народний Дім” затвердила крайова влада. В ньому зазначалося, що мета “Народного Дому” підпирати і боронити матеріальні і моральні інтереси русинів на Буковині” [Статут товариства “Руский Дім Народний” в Чернівцях. – Чернівці, 1897. – С. 3]. Передбачалося, що цієї мети товариство буде досягати шляхом: “а) будова “Народного Дому” з салею театральною в Чернівцях; б) поміщення в нім буковинсько-руских товариств, котрі причиняються до розвитку буковинсько-руского народу – а то на основі договорів, заключених виділом “Народного Дому” з виділами дотичних товариств; в) основанє й поміщення в нім бурси для бідних учеників руских; г) основання читалень шпихлірів, кас пожичкових і инших для руского народа пожиточних заведень по селах і містах буковинських…е) основання стипендій для русинів; ж) основання й удержування читальні в “Домі народнім” з) основанє й підмога руских часописів на Буковині та ін. [Статут товариства “Руский Дім Народний” в Чернівцях. – Чернівці, 1897. – С. 3-4]. Затвердження статуту вважається датою заснування товариства, хоча його установчі збори відбулися трохи пізніше, в лютому цього ж року. Першим головою товариства обрано Є.Пігуляка.
Спочатку товариство “Народний Дім” перебувало в приміщенні “Руської бесіди”, але вже з перших днів існування виділ товариства значно активізував збір коштів на будівництво (як планувалося з самого початку) окремого приміщення.
Протягом другої половини 80-х років ХІХ ст. товариство “Народний Дім” зміцніло організаційно і матеріально, перетворилося в одне з найвпливовіших українських об’єднань краю. Однак зваживши фінансові можливості виділ товариства вирішив не братися за будівництво будинку, а купити вже готове приміщення. Це було зроблено в листопаді 1887 року. Придбаний будинок знаходився між вулицями Крута та Вірменська, а фронтоном виходив на вулицю Петровича. Він складався власне з самого будинку за адресою Петровича №2, який мав 19 кімнат, та флігеля за адресою Петровича №4 (5 кімнат). Крім того будинок мав пивницю, до нього прилягало подвір’я з городом і садом, Товариство заплатило за будинок 18 тис. золотих.

1.2. Від придбання до розбудови Народного Дому.
Придбання будинку стало рубіжною подією в історії товариства “Народний Дім”. Тепер значно активізувалося збирання коштів. Поступово розширювалася кількість членів-засновників товариства. З 1888 р. в Народному Домі розмістилася редакція газети “Буковина”, товариства “Руська бесіда”, “Руська школа”, “Союз”. Цього ж року в Народному Домі відкрилася читальня з хорошою бібліотекою українських книжок, журналів і газет. Популярним місцем зібрання і відпочинку українців Чернівців стала пивниця Народного Дому.
1896 р. в Народному Домі відкрилася хлопчача бурса. Вона зайняла кращі кімнати по вулиці Петровича 2, тому для українських товариств місця вже не вистачало. Було вирішено надбудувати другий поверх. Проект перебудови, розроблений архітектором Кліком, затверджено 2 травня 1897 р. на загальних зборах товариства “Народний Дім”. В травні 1899 р., після того як уряд надав допомогу в розмірі 6 тис. золотих, розпочалися будівельні роботи, які виконувала чернівецька фірма А.Ліопольда. Їх завершили восени цього ж року.
Після перебудови Народний Дім мав такий вигляд. В напівпідвалі розташувалися кухня, дві кімнати, пивниця і господарське приміщення. В іншій частині напівпідвалу розташовувалася друкарня “Руської ради” та службові приміщення. На першому поверсі 11 кімнат і залу займала хлопчача бурса, по одній кімнаті економічне товариство “Руська каса” і редакція газети “Буковина”. На другому поверсі розташовувалася театральна зала площею 140 кв. м. і висотою 7 м., яку розмалювала А.Кохановська, дві кімнати займала читальня, ще три кімнати і кух¬ня здавалися під житло. У флігелі відкрито готель з пивницею. Народний Дім мав електричне освітлення і каналізацію [Ілюстрована хроніка товариства “Українсь¬кий Народний Дім” у Чернівцях 1884 – 1934. – Чернівці, 1934. – С. 25-26].
1906 р. бурса ім. Ю.Федьковича переселилася з Народного Дому у власне приміщення. Це дало можливість розширити читальню (під неї було виділено три кімнати), виділити окремі кімнати для товариства “Українська школа”, “Курсів для дальшого образовання української молодежі”. Крім того, в Народному Домі розташовувалися товариства “Руська Бесіда”, “Руска рада”, “Буковинський Боян”, “Зоря” та ін., редакції газет “Буковина” та “Руска Рада” тощо.
Буковинський сейм регулярно виділяв кошти на розвиток Народного Дому, що давало можливість підтримувати його на належному рівні. Українські національні сили перетворили Народний Дім у своєрідний духовний та організаційний центр свого руху і намагалися через нього впливати на інші громадські об’єд¬нання, які виникали в краї. Однією з найбільш вдалих акцій Народного Дому стали урочисті музично-літературні вечори на честь видатних представників ук¬раїнства І.Котляревського, М.Шашкевича, Ю.Федьковича, М.Драгоманова, С.Во¬робкевича, які регулярно проводилися з кінця 80-х років ХІХ ст. Досить активно використовувалася театральна зала Народного Дому для аматорських вистав, кон¬цертів “Буковинського Бояну”, “Міщанського хору”, проведення вічей, зборів тощо.

1.3. Українські класики в Народному Домі.
Чернівецький Народний Дім в кінці ХІХ на початку ХХ ст. відвідало чимало відомих українських діячів. 19 листопада 1894 р. в Чернівці прибув М.Грушевський. В Народному Домі він зустрівся з представниками українських товариств і виступив перед ними з політичною промовою. Побували в Народному домі М.Міхновський, М.Левитський, Г.Хоткевич, Д.Антонович, М.Коцюбинський, Ф.Вовк та ін.
Весною 1901 р. в Народному Домі відбулися сходини, на честь Лесі Українки, яка перебувала в той час у Чернівцях. І.Карбулицький згадував: “Сходини відкрив був проф. Смаль-Стоцький, витаючи теплими словами письменницю іменем буковинських українців, а др. Трильовський іменем селян і радикальної партії… Потім Леся Українка дякувала всім і вся за сердечне привітання короткою, але дуже гарною промовою… Опісля мав студент Василь Сімович гарний виклад про літературну діяльність Лесі Українки та її значіння в українській літературі…Далі були деклямації, хорові й сольові співи та гра на скрипці” [Карбулицький І. Спомини з мого життя (рукопис) // Літературно-Меморіальний Музей О.Кобилянської у Чернівцях. – с. 78].
Величезне враження в краї справили відвідини І.Франка Чернівців у травні 1913 р. В Народному Домі він читав свого знаменитого “Мойсея” перед українськими студентами та представниками інтелігенції.
Щорічно в Народному Домі влаштовувалися шевченківські свята. Регулярно на них виступали С.Смаль-Стоцький, В.Сімович, Т.Галіп, М.Кордуба та ін. До сотих роковин від дня народження Т.Шевченка в Народному Домі організовано цілу серію лекцій, музичних вечорів тощо. 23 березня 1914 р. проведено віче, яке протестувало проти заборони російською владою відзначати соті роковини від дня народження Шевченка у Наддніпрянській Україні [Нова Буковина. – 1914.- 25 березня].
Популярність Українського Народного Дому у Чернівцях була настільки вагомою, що його приміщення неодноразово використовували представники інших національностей для проведення своїх політичних та культурних заходів. Зокрема, 1908 р. в залі Українського Народного Дому розпочав роботу Перший всесвітній конгрес єврейських літераторів, що писали на мові їдиш.

1.4. Народний Дім як центр національного відродження Буковини.
Під час першої світової війни Народний Дім не постраждав. Вже після повалення російського самодержавства 11 квітня 1917 р. наддніпрянські українці створили в ньому “Український військовий клуб ім. Павла Полуботка”, який очолили військові Сивачів та Кибенко. В цей час в приміщенні Народного Дому регулярно відбувалися різні засідання українських солдат, лекції, вистави тощо. Після відходу росіян в 1918 р. робота Народного Дому знову відновилася. Восени цього року Народний Дім став центром українського національного руху. Тут 13 жовтня проведено крайову міжпартійну конференцію, на якій були присутні близько 700 осіб. Конференція ухвалила резолюцію, яка вимагала поділу Буковини на етнічній основі на українську і румунську частини та обрала буковинських делегатів до Національної ради у Львові. 24 жовтня в Народному Домі створено Український Крайовий Комітет, головою якого наступного дня обрано О.Поповича. Саме Народний Дім став осередком урядування Крайового комітету. Звідси розсилалися накази по всій Буковині. Як згадував О.Попович про той час: “В “Народному Домі” кишить від людей, кипить всяка робота, що тут зосе¬ре¬джується” [Попович О. Відродження нації. – Львів: Червона Калина, 1933. – С. 99].
28 жовтня в Народному Домі відбулися збори українських студентів, які протестували проти намагань румунських партій поширити владу на всю Буковину. За рішенням Крайового Комітету, 3 листопада 1918 р. у Чернівцях відбулося величне українське крайове віче. Одне з засідань цього віча відбувалося в приміщення та на подвір’ї Народного Дому. Тут було ухвалено резолюцію, а потім учасники віча перейшли на площу Єлизавети. Важливою частиною ухвали став пункт: “Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України”.
В наступні дні Народний Дім залишався центром діяльності Української Національної Ради (так було перейменовано Український Крайовий Комітет), яка 6 листопада перебрала владу в свої руки в українській частині краю.
1.5. Народний Дім в період румунської окупації.
Однак 11 листопада Буковину окупували румунські війська. В перший же день окупації біля Народного Дому виставлено румунську варту, яка не пропускала в Дім нікого. Під такою “охороною” Народний Дім перебував до 1920 р. В цей час в Народному Домі перебувала дівчача семінарія товариства “Українська школа”.
Тільки в 1921 р. вдалося провести чергові загальні збори товариства “Народний Дім” і воно відродило свою роботу. Особливо багато зробив для розбудови Народного Дому шкільний інспектор Олександр Купчанко, який з 1923 р. очолив товариство “Український Народний Дім” і перебував на цій посаді понад 10 років.
З 1919 в Народному Домі 7 кімнат орендувало консульство Чехословаччини, а з 1923 по 1932 р. воно займало весь другий поверх. Тільки після того як консульство покинуло приміщення Народного Дому, українська громада Чернівців вирішила перебудувати його велику залу, для того щоб тут можна було розміс¬тити український театр. Хоча грошей не вистачало, перебудову зали вдалося зробити досить швидко (за декілька місяців) і якісно. Очолював роботи архітектор Іван Жуковський. Електрик Антін Завада встановив електричне освітлення. Розмалював залу художник Микола Харович за участі професора Євсевія Ліпецького. Останній також виготовив сценічні декорації для українського театру в Українському Народному Домі.
Відкриття театральної зали в Українському Народному Домі відбулося 22 жовтня 1932 р. і стало визначною події в громадському та культурному житті краю. До 1940 р. в Народному Домі регулярно відбувалися вистави Українського театру м. Чернівців та театральної студії товариства “Буковинський Кобзар”.
Встановлення більшовицького режиму на Буковині зумовило кардинальну зміну функцій Народного Дому. Разом з усіма іншими українськими товариствами було закрито товариство Український Народний Дім. Будинок Народного Дому більшовицька влада забрала у свою власність, розмістивши тут уста¬нови управління освіти та культури. Зокрема, в серпні 1940 року тут почала роботу районна музична школа [ДАЧО. – Ф. Р-3. – Оп.1. – Спр. 10. – Арк. 35, 36, 37].
1944 р. після повторного приходу більшовиків, в Народному Домі влаштували клуб НКВС, а 1945 р. тут розмістився Дім учителя [ДАЧО. – Ф. Р-72. – Оп.4. – Спр.25. – Арк. 25]. В радянський час в Народному Домі розташовувалися, крім Дому учителя, Будинок художньої самодіяльності, Правління обласної спілки письменників та ін.

Олександр ДОБРЖАНСЬКИЙ, професор Чернівецького національного університету

Володимир Старик. Нарис історії Товариства «Український народний дім в Чернівцях» (частина 2)
2.1. Народний Дім в більшовицьких лещатах.
Історія Українського Народного Дому в радянський період (1940-1941, 1944-1991) є типовим зразком ставлення більшовиків до західноукраїнських культурно-освітніх установ, які, переживши австро-угорську та румунську окупацію, були фактично ліквідовані.
Щоправда, в документах архівних фондів Чернівецького обласного вико¬навчого комітету та Чернівецького міського виконавчого комітету за 1940-41 та 1944 рр., а також відділу комунального господарства Чернівецького облвиконкому за 1940-1941 рр. не виявлено відомостей про заборону діяльності або ліквідацію товариства “Руський Дім Народний” в Чернівцях (офіційна назва товариства “Український Народний Дім” в роки австрійської та румунської окупацій) або ж про націоналізацію або передачу його майна іншим установам [Довідка Державного архіву Чернівецької області №295 від 27.08.2001 р.]. Однак зі спогадів очевидців тих подій відомо, що в перший же день окупації Чернівців радянськими військами Український Народний Дім в Чернівцях був запечатаний новою владою, припинено діяльність всіх українських організацій, які містилися в Народному Домі, а все майно товариства “Український Народний Дім” було пограбовано.
Зокрема, відомо про те, що безслідно зникли всі експонати виставки картин відомого буковинського художника Юстина Пігуляка, яка на той час демонструвалася в приміщенні Народного Дому. Зі спогадів Василя Руснака, активного діяча та члена правління Народного Дому дізнаємося також і про те, що більшовицька влада конфіскувала найбільшу на той час в Чернівцях бібліотеку української літератури, так звану “Українську народну книгозбірню” Народного Дому (19000 книг). Ця бібліотека, як і інші конфісковані більшовиками чернівецькі кни¬гозбірні, була перевезена ними до приміщення колишнього Польського Дому і пе¬ре¬бувала там до осені 1941 року, коли нова румунська адміністрація повернула “Українську Народну Книгозбірню” Василю Руснаку та останньому книго¬збір¬ни¬ко¬ві Василеві Циганюку [Спомини Василя Тодоровича Руснака (Рукопис). Архів Українського Народного Дому в Чернівцях.]. Остаточно сліди бібліотеки Українського Народного Дому загубилися навесні 1944 року після нової окупації Чернівців радянською армією.
Вже 28 червня 1940 року було розгромлено редакцію газети “Час”, що містилася в приміщенні Народного Дому, сконфісковано розміщену тут же друкарню газети, а її довголітнього редактора Лева Когута арештовано та засуджено на кару смерті. А наступного тижня більшовицька влада ухвалила свої перші рішення, якими визначила майбутню долю Народного Дому. Заслухавши повідомлення заступника голови Комітету з питань мистецтв при РНК СРСР тов. Шаповалова та заступника начальника управління з питань мистецтв РНК УРСР тов.Беглецова про організацію мережі закладів мистецтв і театральних підприємств в м.Чернівці, Чернівецький повітовий виконавчий комітет на своєму засіданні від 8 липня 1940 р. ухвалив закріпити за районними музичними школами серед інших приміщень також і “Будинок колишнього Українського Народного Дому по вул. Петровича №2” [ ДАЧО, фонд Р-3, опис 1, справа 10, арк.35, 36, 37.]. Згодом було прийнято рішення про передачу приміщення Українського Народного Дому під спортивний клуб Спартак [ ДАЧО, фонд Р-3, опис 2, справа 3, арк.104, 105.].
З початком німецько-радянської війни Народний Дім зумів, бодай в обмежених рамках, відновити свою громадську діяльність. В його приміщеннях на початку липня 1941 року проводила свої засідання Українська Національні Рада Буковини та Бессарабії, очолювана визначним громадським діячем і, зокрема, членом правління Народного Дому, Іларієм Карбулицьким. Відновлено діяльність “Української Народної Книгозбірні”, ряду інших громадських структур Народного Дому. Нова румунська окупаційна влада, суворо забороняючи ведення будь-якої української іредентистської діяльності, водночас беззастережно визнавала право власності товариства “Руський Дім Народний” як юридичної особи на своє майно, про що свідчать книги реєстрації юридичних осіб Чернівецького повітового трибуналу за 1942-1943 роки.
Остаточно поклала край статутній діяльності Українського Народного Дому в Чернівцях друга радянська окупація в березні 1944 року. Сам будинок Народного Дому та його майно переходило з рук в руки від однієї окупаційної установи до іншої, аж поки Чернівецька міська рада своїм рішенням від 14 листопада 1944 року №562 не передала Український Народний Дім наркомату внутрішніх справ для використання його як клуб НКВС [ДАЧО, фонд Р-72, опис 4, справа 17, арк.53.]. Тому самому НКВС, для котрого саме членство в Народному Домі було достатньою причиною для арешту сотень заслужених буковинських інтелігентів!…
Однак, на щастя для Народного Дому, його приміщення виявилися зама¬ло комфортабельними для “сталінських соколів”, і міській раді довелося підшуку¬вати інше приміщення для їхнього клубу. Тоді й згадали, що збудовано Народний Дім на народні кошти і вирішили передати його під “Дім Учителя”. Тож 5 лютого 1945 р. на виконання постанови облвиконкому та обкому КП(б)У від 26 січня 1945 р. №29/5 Чернівецька міська рада своєю Постановою №61 від ухвалила:
1. Відмінити рішення міськради від 14.11.1944 р. №562 про передачу приміщення по вул. Петровича №2 під клуб НКВС.
2. Приміщення по вул. Петровича №2 (бувший Народний Дім), як збудоване на кошти, зібрані серед селян та інтелігенції Буковини, відвести під “Дім Учителя”. [ДАЧО, фонд Р-72, опис 4, справа 25, арк.25.].
В вересні 1945 року в приміщення Народного Дому було підселено також і Обласний дім народної творчості, який згодом, внаслідок ряду реорганізацій неодноразово змінював свою назву (в 1979-1992 р.р. Обласний науково-методичний центр народної творчості та культурно-освітньої роботи, з 1992 по 2000 р.р. Обласний центр народної творчості). В радянський час в Народному Домі розміщувалися також і інші установи: об’єднання музичних ансамблів, галузеві профспілки тощо.
Короткотривало в Народному Домі в радянський час зберігалися визначні пам’ятки мистецтва, які передавалися з закритих культових споруд міста і згодом були знищені або розкрадені. Прикладом такої “турботи” більшовиків про вкра¬дені ними культурні цінності є акт передачі майна вірмено-католицького костьолу обласному дому народної творчості від 09.03.1948 р.:
“На підставі усного розпорядження Чернівецького міськвиконкому тов. Носова нижчепідписаним представником обласного відділу культпросвітніх установ тов.Рогочов Н.М., директором обласного Дому народної творчості Моро¬зо¬вим І.Ф. і методистом ОДНТ тов. Уляницькою А.С. було вилучено з учбового пункту міськвійськомату (церква по вул.Українській, 24) і передано Обласному дому народної творчості:
1. Люстр бронзових церковних – 3 шт.
2. Шафа книжкова – 1 шт.
3. Рамок з картинами на залізі малих розмірів 40х30 см – 12 шт.
4. Рам з картинами на полотні великих – 4 шт.
Обласному відділу культпросвітустанов:
1. Люстр бронзових церковних – 1 шт.
Обласному методкабінету обласного відділу культпросвітустанов:
1. Люстр бронзових церковних – 1 шт.”
[ДАЧО, фонд Р-623, опис 2, справа 24, арк.10.]
Всі перелічені вище високомистецькі речі не були ані повернуті до пам’ятки архітектури республіканського значення (якою є вірменська церква в Чернівці), ані передані до музеїв, ані залишені в Народному Домі, незважаючи на прийняття Чернівецьким міськвиконкомом спеціального рішення №420/15 від 4.08.1992 р. “Про передачу майна на баланс товариства “Український Народний Дім в Чернівцях”.
Однак верхом беззаконня, якого зазнав Народний Дім за радянських часів була видача 27.10.1952 р. міжміським бюро технічної інвентаризації Обласному дому народної творчості реєстраційного посвідчення на право власності на домоволодіння №31 по вул.Українській. Це посвідчення було видано на підставі архівної довідки від 3.09.1952 р., яка мала б підтверджувати право власності Обласного до¬му народної творчості на будинок Народного Дому, а насправді ж стверджувала лише той факт, що згаданий будинок є власністю товариства “Український На¬родний Дім”: “В книзі реєстрації власників нерухомого майна міста Чернівці на стор. 112 том 52 на підставі рішення третейського суду міста Чернівці від 17 січня 1931 року було присвоєно право власності на будинок №2 по вулиці Петровича за товариством “Руський Народний Дім” [Довідка Державного архіву Чернівецької області №299 від 3.09.1952 р.].
Згадана вище архівна довідка дала підставу директорові Обласного дому народної творчості І.Морозову та його бухгалтеру А.Бабушкіній претендувати на українську національну власність, якою був і є Український Народний Дім в Чернівцях та подати 1.10.1952 р. наступне клопотання:
“При цьому Обласний дім народної творчості додає архівну довідку про те, що на підставі рішення Третейського суду міста Чернівці 1931 р. було присвоєно право власності на дім по вул.Петровича, 2 – Українська, 31 за товариством Руський Народний Дім, а тому Обласний дім народної творчості просить присвоїти у власність на дім по вул.Українській, 31 за Обласним домом народної творчості”.

2.2. Відродження Народного Дому.
Відродження Українського Народного Дому в Чернівцях прийшло на хвилі національного відродження кінця 1980-х – початку 1990-х років. Почавши з літа 1989 р., в резолюціях перших мітингів та зборів демократичного спрямування висувається вимога повернення приміщення Народного Дому його законному власнику. На той час довоєнними членами правління товариства “Народний Дім” Іваном Андричем, Євгеном Масікевичем, Сильвестром Никоровичем, членами то¬вариства Юрієм Гавалешкою, Любомиром Гузарем, Аркадієм Жуковським, Романом-Іваном Завадою, Іваном Ільницьким, Мелетієм Лекою, Богданом Радишем, Миколою-Целестином Суховерським, Омеляном Суховерським, Святославом Терменою, Дмитром Яремчуком, Антоном Балюком, а також спадкоємцями покійних членів Народного Дому була проведена велика робота по розшуку документів товариства “Український Народний Дім в Чернівцях”, а згодом і по відновленню його діяльності.
29 квітня 1990 року відбулися надзвичайні загальні збори Народного До¬му, скликані членами-фундаторами Народного Дому Іваном Андричем, Романом-Іваном Завадою та Іваном Ільницьким. Відновлення діяльності Українського Народного Дому в Чернівцях привітали визначні діячі української культури Юрій Мушкетик, Іван Драч, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Павло Мовчан, Софія Майданська та ін. Збори прийняли рішення відродити товариство на основі його передвоєнних статутів та розпочати заходи щодо повернення Народному Дому його майна, незаконно відібраного більшовиками в 1940 р. У відозві членів-фундаторів товариства, зокрема, читаємо:
“Минуло вже більш ніж століття з того дня, коли наші предки заклали під¬ва¬лини товариства “Український Народний Дім в Чернівцях”, поставивши перед со¬бою шляхетні, хоча й нелегку мету: підпирати і боронити матеріальні і моральні інтереси українців на Буковині (пункт 1 Статуту). Під головуванням Сидора Во¬робкевича товариство придбало собі будинок, згодом розбудувало його – і відтоді Український Народний Дім став центром громадського і культурного життя чер¬нівецьких українців. Тут містилася перша на Буковині українська друкарня, біб¬ліотека і книгарні, тут мали притулок українські товариства і редакції, український театр та численні хорові колективи. Тут 3 листопада 1918 року відбулося вікопомне віче, яке проголосило прилучення Буковини до незалежної Української Держави.
Як юридична особа товариство “Український Народний Дім” існує від 22 січня 1884 року, коли буковинський уряд зареєстрував його статут. В 1928 році румунська адміністрація краю затвердила всі юридичні і майнові права товариств¬ва, зареєструвавши статут Народного Дому у відповідності до законів нової держави. Лише в 1940 році, в умовах сталінського терору, діяльність товариства “Український Народний Дім в Чернівцях” було брутально припинено, його майно конфісковано, а більшість членів, котрі залишилися на Буковині, арештовано.
Припинення діяльності товариства “Народний Дім” мало протизаконний характер, бо протирічило не лише статуту товариства, але й чинному на той час Адміністративному Кодексу УРСР та підписаним Радянським Союзом між¬на¬род¬ним угодам про пошанування прав національних меншин. Тож, незважаючи на вимушену довголітню перерву, з юридичної точки зору товариство “Український Народний Дім в Чернівцях” продовжує існувати”[Відродження товариства. Буковинський вісник, №6, 1990 р.].
На зборах Народного Дому 28 квітня 1990 р. було прийнято звернення до громадськості Буковини, в якому, серед іншого, говорилося:
“Ми протестуємо проти окупування державними установами збудованого за наші кошти і кошти наших попередників Народного Дому, призначеного “для розміщення в ньому буковинсько-українських товариств (пункт 2 Статуту), в той час як досі не мають постійних приміщень товариство української мови імені Шевченка, РУХ, Українська Гельсінська Спілка, Спілка Української Молоді Буковини, Українська Студентська Спідка, Асоціація Жінок Буковини. Ми закли¬каємо всіх членів згаданих товариств приєднатися до нашого протесту, щоб спільними зусиллями цілої української громадськості відновити потоптану справедливість і відробити добру славу Українського Народного Дому в Чернівцях!”.
17 липня 1990 року права Народного Дому як юридичної особи були визнані Чернівецьким міськвиконкомом, який зареєстрував статут товариства у відповідності до чинних на той час законів. А вже 26.09.1990 р. рішенням Чернівецької міської ради №65 „Про передання споруд бувших Народних Домів відповідним національно-культурним товариствам м.Чернівці” було створено незалежну депутатську комісію для вивчення і підготовки необхідних матеріалів щодо можливості передачі споруд Народних Домів відповідним національно-культурним товариствам міста. Результатом діяльності цієї комісії стало рішення міської ради №93 від 21.12.1990 р. “Про хід виконання рішення міської ради народних депутатів від 26.09.1990 р. “Про передання споруд бувших Народних Домів відповідним національно-культурним товариствам м.Чернівці”, в якому говорилося:
“Заслухавши інформацію незалежної депутатської комісії міської ради на¬родних депутатів по вивченню необхідних матеріалів щодо можливості передачі споруд Народних Домів національно-культурним товариствам, враховуючи те, що діяльність національно-культурних товариств була фактично припинена в 1940-1944 рр., а для нині відновлених національно-культурних товариств не ство¬ре¬ні належні умови для своєї діяльності, міська рада народних депутатів вирішила:
Голові ради і міськвиконкому завершити вирішення питання створення належних умов для роботи національно-культурних товариств. Надавати приміщення в Народних Домах, які будуть звільнятись внаслідок відселення з них сторонніх організацій виключно національно-культурним товариствам і їх структурним підрозділам. Міськвиконкому прискорити процес передачі приміщень від¬повідним національно-культурним товариствам, про що інформувати депутатів на наступних сесіях, починаючи з шостої”.
Фактично ж міська влада виділила для розміщення українських орга¬ні¬за¬цій в Народному Домі всього дві кімнати на першому поверсі, в яких розміщувалися і, власне, товариство “Український Народний Дім в Чернівцях”, і РУХ, і Прос¬віта, і редакція газети “Час”. Повернення Народному Дому його первісного статусу прискорилося лише зі здобуттям незалежності українською державою. Відразу ж після прийняття декларації “Про незалежність” та здобуття Україною самостійності Чернівецька міська рада прийняла рішення №174 від 29.08.1991 “Про політичну ситуацію в місті” в якому, серед іншого стверджується:
“З метою ефективного використання приміщень для потреб органів влади, зареєстрованих громадських організацій, дитячих, жіночих установ та об’єднань вважати за доцільне взяти на баланс міської ради приміщення Українського Народного Дому по вул.Ломоносова, 2 з негайною передачею його українським культурологічним товариствам. Прийняті раніше законодавчі акти міської ради та її виконавчого комітету стосовно цього приміщення скасувати”.
На виконання згаданого вище рішення міської ради 24.09.1991 р. Чер¬ні¬вецький міськвиконком прийняв рішення “Про передачу в користування товариству “Український Народний Дім в Чернівцях” будинку №31 по вул.Українській, 31, в якому, зокрема, говориться:
“Розглянувши багаточисленні звернення громадського комітету “Злагода” демократичних сил Буковини, керуючись рішенням VII позачергової сесії ХХІ скликання міської ради народних депутатів №174 від 29.08.1991 р. “Про по¬лі¬тич¬ну ситуацію в місті”, виконком міської ради народних депутатів вирішив:
Передати в користування нежитлові приміщення в будинку №31 по вул.Українській загальною площею 650,2 кв.м. – товариству “Український Народний Дім в Чернівцях”.
Другі загальні збори відновленого Українського Народного Дому, які відбулися 13 квітня 1991 року, прийняли ряд важливих звернень до влади та до української громадськості. Зокрема, висловлено вимогу до Чернівецького міськвиконкому запровадити навчання в найстарішій чернівецькій середній школі №1 державною українською мовою; цю вимогу влада реалізувала вже в найближчих ро¬ках. В зв’язку з отриманням повноважень від професора Аркадія Жуковського на перевидання в Україні його праці “Історія Буковини”, товариство “Ук¬раїнсь¬кий Народний Дім в Чернівцях” звернулося до всіх буковинців, в Україні та на чужині сущих, з закликом: “Організовуйте збір коштів на видання “Історії Буковини”, доки політичні обставини дозволяють нам це зробити!”. Згадану працю А.Жуковського було перевидано в Чернівцях (том 1, 1991; том 2, 1994); 10000 примірників цієї праці було передано для використання учнями буковинських шкіл. Збори висловили щиру подяку відомому українському художникові Орестові Криворучку за його безкорисну працю на користь Українського Народного Дому в Чернівцях.
Розглянувши витяг з протоколу загальних зборів товариства “Українсь¬кий Народний Дім в Чернівцях” від 13 квітня 1991 року, виконком Чернівецької міської рази народних депутатів 29.10.1991 р. вирішив зареєструвати доповнення до п.1 Статуту Товариства наступного змісту:
“Товариство є правоспадкоємцем товариства “Руський Дім Народний” в Чер¬нівцях, статут якого первісно був зареєстрований буковинським крайовим урядом 22 січня 1884 року”.
В березні 1992 р. голова Черніевцької міської ради Віктор Павлюк пе¬ре¬дав першому голові відновленого товариства “Український Народний Дім в Чернівцях” Роману Івану Заваді ключі від звільнених кімнат Народного Дому [Газета “Молодий Буковинець”, №10, 7 березня 1992 р.]. Першими українськими громадськими організаціями, які розгорнули свою діяльність в приміщенні Українського Народного Дому на початку 1990-х років, були Товариство української мови ім. Тараса Шевченка “Просвіта”, “Зелений рух Буковини”, Спілка Українських Студентів, студентська корпорація Запороже, Організація Українських Націоналістів, Пласт. З 1990 по 1995 року в приміщенні Українського Народного Дому розміщувалася редакція газети “Час”. В 1996 році молодіжно-спортивна секція Народного Дому видавала молодіжний часопис “Своя газета”, а з 1998 року в приміщенні Народного Дому міститься редакція політологічного вісника “Крок-Захід”, який видають спільно товариство “Український Народний Дім в Чер¬нівцях” та Чернівецька обласна громадська організація “Комітет виборців”.
Влітку 1993 року Народний Дім виступив з ініціативою про присвоєння імені Ольги Гузар, визначної діячки українського громадського руху на Буковині та члена правління Українського Народного Дому, колишній вулиці Ленінградській. З нагоди цієї події коштом і заходом Народного Дому було урочисто відкрито пам’ятну дошку О.Гузар (скульптор І.Віхренко) на будинку №2 по вул.О.Гузар.
Після відселення обласного Будинку учителя з Народного Дому в інше приміщення (14 серпня 1992 р.), товариству “Український Народний Дім в Чер¬нівцях” було передані приміщення другого поверху Народного Дому. Тут розмістилися офіси крайової організації Народного Руху України та обласного об’єднання всеукраїнського товариства “Просвіта”. Після проведення ремонту ве¬ли¬кої зали та встановлення в ній нового обладнання сцени Народний Дім став міс¬цем про¬ведення громадсько-політичних та культурно-просвітніх заходів, які ор¬га¬ні¬зо¬ву¬ють тут різні українські організації Буковини [Володимир Старик. Українсь¬ко¬му Народному Дому в Чернівцях – 110 років!/Час.-№6.- 11 лютого 1994 р.].
Рішенням сесії міської ради №511 від 18.03.1994 р. ціле приміщення На¬род¬ного Дому було передано в безоплатне довгострокове користування Това¬риству “Український Народний Дім в Чернівцях”. На виконання згаданого рішення міської ради між Чернівецьким міськвиконком та Товариством 02.06.1994 р. було укладено договір користування приміщеннями Народного Дому.
В червні 1994 року з ініціативи Народного Дому на Буковині урочисто відзначено 50-річчя від дня трагічної загибелі визначного українського поета та по¬літичного діяча Олега Ольжича. На пропозицію Народного Дому міська рада прийняла рішення про присвоєння імені О.Ольжича колишньої вулиці Енгельса в м.Чернівці, а 25 червня 1994 року на розі вулиць Ольжича та Шевченка урочисто відкрито меморіальну дошку О.Ольжича (скульптор А.Присяжнюк), виготовлену коштом Народного Дому.
24 вересня 1995 року в Чернівцях було урочисто відкрито споруджений коштом і заходом Народного Дому пам’ятник Героям Буковинського Куреня (скульптор І.Салевич, архітектор Я.Руснак). З нагоди цієї події Товариством “Український Народний Дім в Чернівцях” було видано книгу А.Дуди та В.Старика “Буковинський Курінь 1918-1941-1944 в боях за українську державність”.
Наприкінці 1995 року в Народний Дім виступив ініціатором створення “Українського Національного Об’єднання Чернівецької області” (УНО) – своєрідного парламенту, в якому представлено всі громадські організації Буковини національно-демократичного спрямування. Завдяки активній і принциповій позицій УНО Чернівецькою обласною радою 13 червня 1996 року прийнято рішення “Про звернення Чернівецького Українського національного об’єднання”, яким ве¬те¬ра¬нів ОУН-УПА було визнано борцями за волю і незалежність України на території Чернівецької області. Великий суспільний резонанс мали і звернення УНО на за¬хист прав української мови, протести проти зазіхань румунських реваншистських кіл на українські землі, зусилля, спрямовані на консолідацію державницьки спря¬мованих політичних сил.
В 1995 році відновлено діяльність “Української Народної Книгозбірні” – бібліотеки Народного Дому, яка існувала в передвоєнний час та нараховувала 19000 книг. На сьогодні в бібліотеці Народного Дому нараховується 800 книг, серед них рідкісні видання творів української класики, повні видання творів М.Грушевського, Літопису УПА, раритетні видання, які колись належали Симонові Петлюрі тощо. В 1996 році в Народному Домі засновано Архів національно-ви¬звольної боротьби Буковини, в якому зберігаються дані про майже 1500 буковинців – учасників Карпатської Січі, Буковинського Куреня 1941 року, Буковинської Української Самооборонної Армії, Української Повстанської Армії, націоналістичного підпілля [Людмила Пустельник. Альтернативна книга пам’яті – про тих, ко¬го не пам’ятає держава/Молодий Буковинець.- №30.- 19 липня 1996 р.].
15 лютого 1996 року заходом товариства “Український Народний Дім в Чернівцях” відбулося ювілейне вшанування найстарішого (з 1932 року) члена Народного Дому Івана Андрича з нагоди сторіччя від його дня народження. Ювіляра при¬йшли привітати не лише представника українських громадських організацій, а й представники влади та Чернівецького державного університету.
У січні 1997 року з ініціативи Народного Дому на Буковині було широко відзначено 75-річний ювілей відомого українського вченого, голову Наукового товариства ім.Т.Шевченка в Європі, члена Національної Академії Наук України, по¬чесного члена товариства “Український Народний Дім в Чернівцях” Аркадія Жуковського. В приміщенні Народного Дому відбулася зустріч А.Жуковського з учасниками українських громадських організацій. В ході ювілейних святкувань Аркадієві Жуковському було присвоєно звання почесного доктора Чернівецького дер¬жавного університету, а Чернівецька міська рада нагородила його званням почесного громадянина міста Чернівці.
Наприкінці 1997 року за сприянням Народного Дому було видано дві книжки: наукову розвідку професора мюнхенського університету Юрія Бойка-Блохина про творчість Пантелеймона Куліша (до сторіччя смерті поета) та збірку поезій народженої в Садгорі українсько-канадської поетеси Лариси Мурович.
В 1997 році при активній співпраці з Народним Домом розгорнула свою діяльність Чернівецька обласна громадська організація “Комітет виборців”. “Ко¬мітетом виборців” організовано громадську приймальню в Народному Домі, де мешканці Чернівців можуть отримати реальну допомогу щодо захисту своїх прав, систематично проводяться семінари для виборців, налагоджено спостереження за законністю проведення виборів за участю сотень спостерігачів. Саме на загальних зборах Народного Дому і в 1994, і в 1998 р.р. затверджувався список кандидатів в депутати по всіх виборчих округах міста Чернівці, узгоджений зі всіма демо¬кратичними партіями та громадськими організаціями області.
В 1998 році в Народному Домі було засновано Драматичну експе¬ри¬ментальну студію, ініціатором виникнення якої були актори Анна-Дарія Андру¬сяк та Євген Воєвідка. Створена акторами студії в червні 1999 року вистава “Некультурна” за однойменною новелою Ольги Кобилянської стала визначною по¬дією в культурно-мистецькому житті Чернівців. За поданням товариства “Ук¬раїнський Народний Дім в Чернівцях” 27 березня 2002 року Анні-Дарії Андрусяк присвоєно звання “Заслужений артист України”.
3 листопада 1998 року Народний Дім провів урочисту академію, присвячену Буковинському Вічу 1918 року та Омеляну Поповичу – першому президенту української Буковини. Змістовні доповіді про О.Поповича виголосили викладачі ЧДУ Олександр Добжанський та Наталя Бежан. З цієї нагоди в Народному Домі було урочисто відслонено портрет О.Поповича, а на будинку по вулиці Гонти, де він мешкав перед 1918 роком, спільним заходом Народного Дому та Товариства охорони пам’яток історії та культури було відкрито меморіальну дошку.
В Народному Домі діє заснований в 1990 році хор “Гомін Буковини”, організатором та незмінним художнім керівником якого є лауреат обласної премії імені Сидора Воробкевича Святослав Мельничук. Хор “Гомін Буковини” є учасником усіх без винятку заходів, національних та релігійних свят, які проводяться у Українському Народному Домі, часто саме його хористи виступають з ініціативою відзначення важливих подій української історії.
Рішенням 4 сесії міської ради №60 від 29.09.1998 р. було визнано право власності на Народний Дім за територіальною громадою м.Чернівці. Водночас рішенням сесії обласної ради №45-298 від 09.07.1998 р. приміщення Народного Дому було включено до складу спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області. Згадані рішення обласної та міської рад, які суперечать одне одному, стали підставою для довготривалої суперечки між обома владними установами за право володіння приміщенням Народного Дому, яка продожується нині в господарському суді міста Києва.
В зв’язку з невиконанням Обласним центром народної творчості своїх зобовязань перед товариством “Український Народний Дім в Чернівцях” останнє звер¬нулося за захистом своїх прав до судових органів. 6 березня 2000 року арбітражний суд Чернівецької області прийняв рішення, яким задовольнив позов Народного Дому, розірвав договір користування нежитловим приміщенням з ОЦНТ та зобовязав Обласний центр народної творчості звільнити приміщення по вул. Ломоносова, 2 – Українській, 31. Цим же рішення термін звільнення приміщення ОЦНТ було відстрочено до 6 вересня 2000 р.
Однак 14 вересня 2000 р. Чернівецька обласна рада своїм рішенням №133-12/2000 “Про ліквідацію Чернівецького обласного центру народної творчості, Чернівецького обласного центру підвищення кваліфікації працівників культури, обласного методичного кабінету учбових закладів мистецтв і культури” ліквідувала Обласний центр народної творчості – останню державну установу, яка розміщувалася в будинку Народного Дому. Цим було покладено край більш ніж півстолітньому використанню приміщень Українського Народного Дому всупереч волі його засновників. Останню крапку у звільненні приміщень Народного Дому було покладено 19 квітня 2001 р. головою Чернівецької обласної державної адміністрації, який видав розпорядження №258-р “Про зміну місцезнаходження учбово-методичного центру культури Буковини”. Цим розпорядженням наказано управлінню культури обласної державної адміністрації з метою покращання умов діяльності товариства “Український Народний Дім в Чернівцях” “вирішити питання про вивільнення приміщення за адресою м.Чернівці, вул.Українська, 31”.
В Народному Домі діє заснований в 1990 році хор “Гомін Буковини”, організатором та незмінним художнім керівником якого є лауреат обласної премії імені Сидора Воробкевича Святослав Мельничук. Хор “Гомін Буковини” є учасником усіх без винятку заходів, національних та релігійних свят, які проводяться у Українському Народному Домі, часто саме його хористи виступають з ініціативою відзначення важливих подій української історії.
З грудня 2000 року в Українському Народному Домі розміщується об¬раний всіма старшокласниками чернівецьких загальноосвітніх шкіл міський дитячий парламент – Чернівецька міська учнівська рада. Після звільнення державними установами і передачі для потреб українських громадських організацій всього Народного Дому на першому поверсі будинку в конференц-залі було обладнано сесійну залу міської учнівської ради.
22 травня 2001 року в Народному Домі було урочисто вшановано пам’ять Лесі Українки з нагоди столітнього ювілею її приїзду до Чернівців та виступу геніальної поетеси перед громадськістю краю в великій залі Українського Народного Дому.
З вересня 2001 року по березень 2002 року Народний Дім за підтримки Програми “Регуляторна реформа в Україні” ARD/CHECCHI успішно реалізував проект “Підтримка регуляторної реформи i створення сприятливих умов для розвитку підприємництва в місті Чернівці”. Було проведено велику аналітичну роботу з вивчення місцевої регуляторної бази, адаптовано до місцевих умов пакетні рішення за напрямками “Оренда комунального майна”, “Оренда та продаж землі несільськогоспо¬дарського призначення”, “Пасажирські автотранспортні переве¬зення” та “Дозвіль¬на система”, а також проведено лобістську кампанію з ме¬тою спонукати Чернівецьку міську раду прийняти розроблені цим проектом рішення. Спеціалістами проекту було розроблено ряд рекомендацій щодо вдосконалення процедур оренди та продажу землі, оренди комунальної власності, роботи міського автомобільного транспорту, які згодом були використані Чернівецькою міською радою при прийнятті відповідних нормативних документів. Важливим результатом роботи проекту було видання “Збірника місцевих нормативних актів, що регулюють підприємницьку діяльність в місті Чернівці” (2001) та довідника “До успіху – крок за кроком! Що потрібно знати кожному, хто хоче розпочати підприємницьку діяльність в місті Чернівці” (2002). Проект Народного Дому “Підтримка регуляторної реформи i створення сприятливих умов для розвитку підприємництва в місті Чернівці” було визнано найкращим регіональним проектом Програми “Регуляторна реформа в Україні”.
З вересня по грудень 2002 року в Чернівецькій області в рамках Програми Міжнародного Фонду “Відродження” “Демократизація та реформування місцевого самоврядування i державного управління” здійснювався Проект “Розробка оптимальної системи формування бюджетів міст районного значення та районів у містах”. Партнером Програми та виконавцем Проекту виступило Товариство “Український Народний Дім в Чернівцях”, яке здобуло перемогу в відкритому конкурсі “Теоретичні дослідження та методичні напрацювання в галузі державного управління та місцевого самоврядування”.
Крім Чернівецької міської та районних в місті рад, партнерами Проекту ви¬ступили Вижницька, Новоселицька та Хотинська мiськi ради, а також Глибоцька селищна рада. Висловили згоду надіслати своїх представників до складу робочих груп також представництво Держпiдприємництва в Чернівецькій областi, Головне фінансове управління Чернівецької облдержадміністрації, Чернiвецьке мiське фiнансове управлiння, Буковинський державний фiнансовий iнститут, Вижницька, Новоселицька, Хотинська та Глибоцька районнi ради.
Товариством “Український Народний Дім в Чернівцях” розроблено проекти нормативних актів, методик та рекомендацій, які уніфікують підходи до правового регулювання бюджетного процесу на місцевому рівні, сприяють залученню громадськості до прийняття принципових рішень на стадії формування місцевих бюджетів. Проведено аналіз економічно-фінансової діяльності міських комунальних підприємств та розроблено рекомендації на законодавчому й місцевому рівні для збільшення частки надходжень від комунальних підприємств до місцевих бюджетів. Розроблено систему показників, які визначають диференціацію ставок єдиного податку, місцевих податків та зборів в залежності від рівня економічного розвитку територіальних громад. Видано збірник “Проблеми врегулювання міжбюджетних відносин на місцевому рівні. Проекти нормативних актів, методики і рекомендації” (2002).
Товариство “Український Народний Дім в Чернівцях” взяло активну участь у підготовці та прийнятті Статуту територіальної громади міста Чернівці. Більшість з поправок, внесених Товариством до проекту Статуту, які стосувалися забезпечення прав національно-культурних товариств та інших було схвалено депутатською комісією і запропоновано до затвердження Чернівецькою міською радою. 26 грудня 2002 року Статут з внесеними поправками затверджено сесією Чернівецької міської ради.
Товариство “Український Народний Дім в Чернівцях” має великий досвід ведення інформаційних кампаній, створення баз даних місцевих нормативних документів, а також роботи в мережевих проектах. Зокрема, в 2003-2005 рр. Товариство реалізовувало в місті Чернівці мережевий проект “Толока” – „Розвиток ініціативи та реалізація прав громад, наданих законом про місцеве самоврядування в Україні” (за підтримки Благодійного фонду Творчий центру Каунтерпарт, Інституту громадянського суспільства, Комітету виборців України). За цей час активістами Товариства було написано і розіслано понад 50 прес-релізів та вміщено понад 200 статей в друкованих та електронних засобах масової інформації, видано 25 випусків газети “Толока”. Натомість, реалізуючи проект „Підтримка регуляторної реформи і створення сприятливих умов для розвитку підприємництва в місті Чернівці” за підтримки ARD/CHECCHI Товариством “Український Народний Дім в Чернівцях” було зібрано вичерпну базу даних стосовно місцевих нормативних актів, що регулюють підприємницьку діяльність в місті Чернівці, яку було видано окремою книжкою в 2002 р. і яка досі розміщена на офіційному сайті Чернівецької міської ради та на сайті Асоціації міст України.
В ході реалізації проекту „Розробка оптимальної системи формування бюджетів міст районного значення та районів у містах” за фінансової підтримки Міжнародного фонду „Відродження” товариство “Український Народний Дім в Чернівцях” ще в 2002 році розробив та апробував методику розрахунку міжбюджетних трансфертів для міст і сіл районного значення, в той час як в межех цілї держави цю методику було впроваджено лише з 2004 року.
Проблемам впровадження засад толерантності присвячена видана українською та румунською мовами книга «Український та європейський досвід врахування потреб національних громад при розробці моделі адміністративно-територіальної одиниці базового рівня» (співавтори В. Старик та Т. Халавка), видана товариством в 2006 році і поширена серед бібліотек Герцаївського району Чернівецької області, населеного переважно румунським населенням. В рамках муніципального проекту «Плекання традицій боротьби буковинців за українську державність в 1914-1921 роках – живе джерело патріотичного виховання школярів міста Чернівці», який реалізовувався товариством в 2007 році було створено експозицію (автор концепції В. Старик), в якій підкреслено переваги конструктивної співпраці різних політичних, національних чи релігійних груп меш¬канців міста Чернівці в критичні моменти його історії над конфліктними варіантами стосунків між цими групами. Електронна презентація, створена на базі згаданої експозиції була розмножена в кількості 500 примірників і передана на CD для використання учителями всіх середніх шкіл Чернівецької області.
Наприкінці січня 2008 року Народний Дім ініціював створення Громадського комітету з догляду за українськими історичними похованнями, а вже 19 квітня 2008 року Комітет провів свою першу масову акцію. В рамках загальноміської толоки волонтерами, які відгукнулися на заклики Комітету, було прибрано та впорядковано могили майже п’яти десятків визначних діячів Буковини, які впродовж 19 та першої половини 20 століття зробили значний внесок в розвиток духовного, громадського та політичного життя нашого міста та нашого краю. А всіх чернівчан громадський комітет з догляду за українськими історичними похованнями закликав до участі у наступних акціях, які крок за кроком наближатимуть нас до нашої спільної мети – перетворення Руського цвинтаря на місце вічного зберігання історичної пам’яті та архітектурної спадщини минулих поколінь.
В травні 2009 року відбулася велелюдна акція на могилі корифея українського театру Буковини Івана Дутки з нагоди відзначення 110-ї річниці від його дня народження на Руському цвинтарі в Чернівцях з ініціативи Громадського комітету з догляду за українськими історичними похованнями. В ній взяли участь актори Чернівецького обласного музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської, земляки Івана Дутки з Ленківецької середньої школи, активісти політичних партій та громадських організацій, представники духовенства. Надгробок Івана Дутки, так само як і пам’ятники Василя Воляна та Захара Павлюха, було відновлено саме завдяки активній позиції Народного Дому та Громадського комітету.
У Народному Домі постійно проводяться і культурно-просвітницькі заходи: вечори, тематичні виставки, відзначаються ювілеї, дні пам’яті. Товариство Український Народний Дім підтримує дружні зв’язки з іншими національно-культурними організаціями краю, проводить з ними спільні заходи. Основне за¬вдання організації керівництво Народного Дому вбачає у співробітництві титуль¬ної нації – українців з усіма національними меншинами краю для економічного, суспільного, наукового, культурного розвитку і піднесення Буковини.
22 січня 2004 року громадські організації, що входять до складу Громадської Ради Українського Народного Дому, урочисто відзначили два ювілеї – 85 роковини Акту злуки західноукраїнських земель та Наддніпрянщини в єдину соборну державу та 120-ту річницю заснування товариства „Український Народний Дім в Чернівцях”.
Вранці о 10 годині представники українських організацій національно-демократичного напрямку поклали квіти та вінки до пам’ятників Героям Буковинського Куреня та Тараса Шевченка, а о 18 годині конференц-залі Українського Народного Дому відбулося урочисте засідання Громадської Ради засідання за участю керівників більш ніж 30 громадських організацій Буковини, обласних осередків політичних партій державницького спрямування.
Відкриваючи засідання голова товариства Володимир Старик подякував всім присутнім за їхню постійну підтримку діяльності Народного Дому та зачитав привітання, яке надійшло з Парижу на адресу товариства від почесного громадянина міста Чернівці, академіка НАНУ, голови Наукового товариства імені Шевченка в Європі Аркадія Жуковського. Всесвітньо відомий вчений побажав, щоб сучасні діячі товариства „Український Народний Дім” продовжили його традиційну роль культурного і громадського центру, а Українська Держава щоб сприяла у дальшому його існуванню.
В урочистостях взяли участь голова Чернівецької обласної державної адміністрації Михайло Романів, Чернывецький міський голова Микола Федорук, керівники структурних підрозділів обласної та міської влади. Вперше за період української незалежності вище керівництво краю проявило неформальну увагу до громадської організації, яка має глибоке історичне коріння, є уособленням культурних, духовних цінностей українства.
Вітаючи присутніх з святом, голова обласної державної адміністрації відзначив важливу роль, яку відігравало і відіграє в громадському житті краю Український Народний Дім як вогнище української культури, стіни якого пам’ятають Івана Франка, Михайла Грушевського, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Гната Хоткевича, всіх без винятку діячів українського національного відродження Буковини. Михайло Романів підтримав пропозиції правління українського Народного Дому щодо проведення ювілейних заходів впродовж 2004 року та повідомив, що обласна державна адміністрація запропонувала Чернівецькі обласній раді найближчим часом передати будівлю Народного Дому, яке належить обласній комунальній власності, у довгострокову оренду товариству „Український Народний Дім в Чернівцях”.
М.Романів передав членам Товариства вітання від Президента України Л.Кучми з нагоди дня Соборності, відзначив грамотами та подарунками керівників, активістів громадської організації. З особливою теплотою сприйняли присутні відзначення ветерана товариства, актора довоєнного театру Народного Дому Тараса Рідуша, якому нещодавно виповнилося 80 років. Молодих активістів товариства „Український Народний Дім в Чернівцях” О.Хому, В.Бешлея, Н.Сачко та Т.Чайку було відзначено грамотами обласного управління у справах сім’ї та молоді.
Чернівецький міський голова Микола Федорук з свого боку висловив готовність долучитися до підготовки і проведення ювілейних заходів, які триватимуть впродовж року. Зокрема, Чернівецька міська рада пообіцяла надати сприяння у здійсненні капітального ремонту фасаду та даху Народного Дому. Микола Федорук нагородив відзнаками міського голови та цінними подарунками активістів Народного Дому, зокрема ветерана визвольних змагань, голову Братства УПА Буковини Святослава Мельничука. З нагоди 120-річчя заснування товариства “Український Народний Дім” облдержадміністрація, обласна та міські ради делегували до складу Ювілейного комітету своїх представників.
Народний депутат України, голова обласної організації Української Народної Партії Георгій Манчуленко передав привітання товариству від голови блоку „Наша Україна” Віктора Ющенка та пообіцяв і в подальшому сприяти діяльності Українського Народного Дому. Голова обласного штабу об’єднання Віктора Ющенка „Наша Україна”, голова обласної організації партії „Солідарність” Іван Демчак, привітавши зі святом всіх присутніх, нагородив грамотами та цінними подарунками почесного голову Народного Дому професора Олега Панчука і керівника молодіжного вокального гурту „Гвавт” Євгена Воєвідка.
Враховуючи важливість відзначення 120-річчя Українського Народного Дому для всієї української громади Буковини, громадсько-політичні організації Чернівецької області створили Ювілейний комітет за участю представників громадських організацій, наукових та культурних установ, органів обласної та міської влади для організації та проведення впродовж 2004 року ряду заходів, які б висвітлили роль української громади Буковини та її центральної громадської установи – Українського Народного Дому для цивілізаційного розвитку рідного краю і міста та затвердили його персональний склад. Головою Ювілейного комітету одноголосно обрано професора Олега Панчука.
Додаток 1
Аркадій ЖУКОВСЬКИЙ
Голова НТШ в Європі, іноземний член НАН України
Париж, 19 січня 2004 року

До Ювілейного комітету для відзначення 120-річчя товариства
“Український Народний Дім в Чернівцях”
Дорогі краяни!
З приємністю довідався, що. буковинська громада, на днях, відзначає ювілей 120-річчя від заснування ”Українського Народного Дому” в Чернівцях.
З далекої чужини хочу листовно прилучитися до цього святкування і побажати дальших успіхів нашій славній буковинській установі.
Ідея заснування “Народного Дому” постала у зв’язку зі створенням Чернівецького Університету, а була реалізована десять років пізніше, і-на протязі свого існування він був центром українського життя на Буковині, його цитаделею. Спочатку намічений для “підтримки й оборони матеріальних і моральних інтересів українців на Буковині”, згодом він став централею громадського, культурного, мистецького, релігійною і навіть політичного секторів. Купивши в 1887 році дім на вулиці Петровича, ч. 2, що знаходиться у центрі міста, між православною “катедрою” і греко-католицькою церквою, в якому містилися майже всі українські установи, організації, товариства, книгозбірня, театр, хори, друкарня тощо.
У розбудові “Українського Народного Дому” взяли участь визначні діячі Буковини, серед яких Єротей Пігуляк, перший голова, Омелян Попович, Сидір Воробкевич, о. Євген Семака, Олександр Купчанко, о. Теофіль Драчинський, Теофіль Бриндзан, і багато інших.
Відвідуючи свою рідну Буковину, за часів незалежности, мої перші кроки я спрямував до “Народного Дому”, звідки промінювала згуртованість громади і оборона до чужинецьких зазіхань. І хоча сама будівля “Народного Дому”, після більмі як півстоліття, мені виглядала не такою ж величавою, як за моєї молодості, то я входив у відому браму, наче до храму, щоб поклонитися всім творцям і оборонцям українськости Буковини.
Тому ж бажаю, щоб сучасні діячі Товариства “Українського Народного Дому” продовжили його традиційну роль, культурного і громадського центру, а Українська Держава, щоб сприяла в дальшому його існуванню, і в змінених формах, достосованих до сучасних обставин, щоб він надалі був семафором Буковини.
З пошаною, Аркадій Жуковський

Додаток 2
Виступ голови облдержадміністрації Михайла РОМАНІВА
на ювілейному засіданні Громадської Ради Українського Народного Дому з нагоди відзначення 120-річчя заснування Товариства “Український Народний Дім в Чернівцях” 22 січня 2004 року
Шановне товариство!
Сьогодні український народ відзначає величну дату своєї багатовікової історії – День Соборності, свято об’єднання українських земель в єдину самостійну державу – Українську Народну Республіку. Прикметно, що на теренах нашого краю цей день позначений ще однією пам’ятною подією в історії громадського руху Буковини. Саме нині минає 120 років з дня заснування найстарішої громадської організації області – Товариства “Український Народний Дім в Чернівцях”.
Переконаний, що співпадання цих свят лише підсилює їх значимість та актуальність. Адже вони потребують осмислення сконцентрованого в них історичного досвіду боротьби українства за свободу та незалежність.
Вже наприкінці ХІХ ст. українські національні сили перетворили Товариство “Народний Дім” в організаційний та духовний осередок свого руху, що прагнув налагодити співробітництво з іншими громадськими об’єднаннями краю. Уся діяльність Товариства підпорядковувалася реалізації статутної мети – “підпирати і боронити матеріальні і моральні інтереси русинів на Буковині”.
Саме Український Народний Дім ініціював зустрічі з видатними сучасниками, активними поборниками української національної ідеї. Ми пишаємося тим, що свого часу тут виступали з промовами Михайло Грушевський, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич та багато інших відомих громадсько-політичних діячів.
Активно ініціювало Товариство проведення урочистих музично-літературних вечорів на честь видатних українців, зокрема Івана Котляревського, Михайла Драгоманова, Юрія Федьковича, Сидора Воробкевича, Маркіяна Шашкевича.
Тут щорічно влаштовувалися шевченківські свята. А коли на Наддніпрянській Україні було заборонено відзначення сторіччя з дня народження Великого Кобзаря, саме у Народному Домі було проведено цілу серію заходів, в тім числі й віче, яке протестувало проти відверто антиукраїнських дій російської влади.
Про високий авторитет і популярність Українського Народного Дому в ті часи свідчить і той факт, що у його стінах проводили свої політичні та культурні заходи представники інших національностей. Зокрема, у 1908 року в залі Дому розпочав роботу всесвітній конгрес єврейських літераторів.
Ми завжди пам’ятатимемо, що Український Народний Дім був одним з натхненників підготовки і проведення “Буковинського віча”. Як згадував голова Крайового Комітету Омелян Попович, “в “Народному Домі” кишить від людей, кипить всяка робота, що тут зосереджується”. Крайове віче 3 листопада 1918 року авторитетно, на повний голос заявило: “Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України”.
І хоча у ті трагічні роки справа нашої самостійності не була доведена до кінця, однак ті події стали поштовхом до спільної боротьби та консолідації національної еліти.
Кільком поколінням кращих представників політичної думки, наукової та творчої інтелігенції, цілій плеяді видатних вітчизняних військовиків довелося, не шкодуючи сил і життя, відстоювати священні права України на соборність та суверенітет.
Сини земель єдиної України полягли під Крутами, разом поховані у братній могилі під Базаром, у тисячах інших могил, якими вкрилася тоді Вітчизна. Саме їм – звитяжним і самовідданим борцям завдячуємо ми сьогодні можливістю відзначати 85 річницю Соборності України.
Серед тих, хто забезпечив наше сходження до вершин національної свободи, – мужні герої національно-визвольних змагань ХVII ст. Передусім, учасники битв під Жовтими Водами, Корсунем, а також Конотопом. Власним подвижництвом вони стверджували соборницьку ідею, кидаючи мужній виклик сусідам-загарбникам.
На моє глибоке переконання, ці славні сторінки вітчизняної історії ще чекають належної оцінки та осмислення, як громадськістю, так і державними інституціями. І не завжди треба чекати високих постанов чи указів. Саме громадський рух, що завжди відзначався високою свідомістю і палким вболіванням за спільну справу, має ініціювати їх відзначення, долучаючи до пізнання славного минулого якнайширше коло співвітчизників.
Ми високо цінуємо багаторічну діяльність Товариства “Український Народний Дім в Чернівцях”, його вірність благородній меті, і готові до активної співпраці. Підтримуємо рішення правління Народного Дому про створення Ювілейного комітету, адже цей рік позначений цілою серією знаменних і пам’ятних дат в історії держави і краю. Хочу запевнити Вас, шановні члени Громадської Ради, що обласна влада долучатиметься до роботи комітету, наполегливо вишукуватиме можливості для реалізації запланованих ним заходів.
Великої уваги і згуртованості дій владних інститутів, громадських організацій, наукових та культурних установ краю потребує питання відзначення 190-річчя з Дня народження Великого Кобзаря. Відтак, вважаємо за необхідне підтримати ідею проведення на професійному рівні ювілейного Шевченківського концерту.
Слушною, на наш погляд, є пропозиція про встановлення на приміщенні Українського Народного Дому меморіальної дошки на відзначення 110-х роковин з дня перебування тут визначного історика та громадсько-політичного діяча Михайла Грушевського.
Не можуть залишатися поза нашою увагою визначні активісти громадського руху Буковини – ті, хто залишив помітний слід у розбудові краю. Наприклад, багаторічний голова Народного Дому, палкий захисник інтересів українства Володимир Ясеницький, з дня народження якого минає 160 років.
Усвідомлюючи роль і значення діяльності Товариства у поступальному розвитку нашого регіону, ми обіцяємо посприяти у позитивному вирішенні питання про передачу приміщення Народного Дому у довгострокову оренду Вашому Товариству.
Підсумовуючи сказане, хочу привітати вас, а також усіх тих, кого об’єднує Український Народний Дім, з пам’ятною подією в історії громадського руху Буковини, побажати міцного здоров’я, щастя, миру і плідної співпраці у ювілейному році. Нехай все задумане на користь і благо нашої Буковини та її люду буде успішно реалізоване.
Зі святом вас, шановне товариство!
Володимир СТАРИК,
Голова товариства „Український Народний Дім в Чернівцях”

Історична подорож до Чернівців

Усі, хто коли-небудь писав про Чернівці, обдаровували це місто численними епітетами та метафорами. «Маленький Відень», «чарівна і неповторна столиця буковинського краю», «неофіційна столиця Європи, де… неділя починається музикою Шуберта, а закінчується дуеллю, де фірмани фіакрів залюбки розмірковують на філософські теми, а вулиці підмітають букетами троянд…» Ну, аж так!

Втім, зрозуміти цих людей неважко — досить годину-другу потинятися вулицями Чернівців, аби відчути до міста щирий сентимент. А якщо ви захочете довідатись більше…

Імперський дух

У невеличкій новелі «Щира любов», датованій вереснем 1914 року, Ольга Кобилянська описує епізод у військовому госпіталі, де після перших боїв Першої світової перебували поранені вояки двох армій — австрійської та російської. Разом з російським офіцером оповідачка натрапляє на австрійського жовніра, котрий у порожній кімнаті став на коліна перед портретом Франца Йосифа і почав по-українськи промовляти: «Татку любий наш! Що ти кому злого зробив, що напосілися на нас вороги з усіх боків? Ти нас виховав, ми з тобою зросли, нам чужих царів не треба. Поратуй тебе і нас, Господи!»

У творчості людей, чия доля була якось пов’язана з Чернівцями, подібна інтонація присутня неодмінно. XIX століття було, направду, «золотим віком» для Чернівців, цього «маленького Відня».

Коли у 1783 році австрійський монарх Йосиф ІІ вперше побував у столиці краю, що відтепер належав до його корони, то побачив убогу дерев’яну забудову з трьома церквами. Невдовзі імператор видав наказ, за яким люди, що беруться будувати камениці, на 30 років звільняються від податків, на 10 — від плати за землю, юнаки звільняються від військової повинності. А головне — цісар запросив селитися в Чернівцях представників усіх національностей, гарантуючи їм рівні права та рівні можливості. Австрійці, німці, євреї, галичани-русини (так називали українців), румуни, поляки, молдавани, вірмени потяглися сюди з усіх-усюд. Досить швидко почали виростати квартали компактного розселення етнічних спільнот. Українці, зокрема, створили вулицю Руську, де у 1823 – 1828 роках при допомозі магната Туркула була збудована греко-католицька церква Петра і Павла.

До слова, неподалік стоять дві Миколаївські церкви — відновлена після пожежі дерев’яна, спорудження якої датується 1607 роком, а також збудована 1939 року архітекторами Івановим та Йонеску в рідкісному старомолдавському стилі — кам’яна. Її особливість — кручені бані. А от православний Кафедральний собор у Чернівцях, як і десятки інших будівель, споруджувався (1844-1864 роки, архітектори Антін Рьолль, Адольф Марін) за сприяння імперської влади.

Властиво, з середини XIX століття почалася інтенсивна забудова Чернівців. У 1848 році зведена теперішня ратуша. (Зараз щодня ополудні на її вежі з’являється сурмач та виконує перші акорди пісні «Чуєш, чи не чуєш…») Довкола неї, по периметру площі Ринок (тепер Центральна) виростають розкішні будинки. Як правило, на перших поверхах розташовуються ресторани та крамниці, на верхніх — готелі. Найфешенебельніший з тодішніх готелів — «Габсбург» (1900 рік) — зараз займає національний банк України. Звертає на себе увагу будинок теперішнього художнього музею (колись — ощадна каса, ломбард). Його збудував у 1901 році в стилі модерн австрієць Отто Геснер, над інтер’єром працював український художник Івасюк. Окрасою цієї споруди є мозаїчне панно із зображенням Олімпійських богів, що символізують землі Австро-Угорщини. Символ Буковини — бог ковальства Гефест. Над цим панно чотири роки (!) працював французький майстер Лено. На першому поверсі цього будинку незмінно була книгарня. Теперішній її господар — культурно-мистецький центр «Українська книга» — разом з арт-клубом «Габсбург» відтворив у одній з кімнат інтер’єр імперської канцелярії з автентичними меблями, рукомийником, навіть друкарською машинкою «Мерседес».

І досі мешканці Чернівців, при тому, що за останні півстоліття склад населення міста змінився докорінно, плекають пієтет перед старою монархією. Щонайменше, архітектура зобов’язує.

Хабарники, авантюристи та фальшивомонетники

Ймовірно, Чернівці, а разом з ними й більша частина Буковини, відійшли до імперії Габсбургів завдяки хабарю.

У ході війни 1768-1774 років Росія відвоювала в Османської імперії Молдавію та Валахію, окупувала Буковину, здобула ряд перемог на морі. Підсумком кампанії став Кючук-Кайнарджийський мирний договір. Третьою стороною на цих переговорах була Австрія, що мала інтерес якраз до Буковини. Існує легенда, що під час переговорів на одному з бенкетів керівник австрійської делегації генерал Габріель фон Сплені прямо запитав російського генерал-фельдмаршала Петра Румянцева приблизно таке: і потрібна вам та Буковина? Той, нібито, відповів, що це не суттєво, але матінці-імператриці (Катерині ІІ) залежить на Хотинській фортеці. Тоді фон Сплені, трохи пом’явшись, вийняв з кишені золоту табакерку, геть вкриту діамантами (коштувала вона 15 тисяч золотих) і простягнув Румянцеву. Російський полководець і царедворець не міг стриматися і запропонував: «Ти мені табакерку — я тобі Буковину». Чи справді так було, чи ні, але до Росії, за мирним договором, відійшов лише Хотинський повіт, невдовзі її війська покинули решту території краю, а австрійці без жодного пострілу та багнетної атаки окупували його.

До цього ж періоду належить ще один цікавий історичний факт. У 1771-1774 роках в теперішньому мікрорайоні Садгора існував російський монетний двір. Для забезпечення військових потреб транспортувати бронзові монети з Петербурга було надто важко, тому вирішили карбувати гроші ближче до театру бойових дій, з трофейних турецьких гармат. Причому, монети були двох номіналів та мали ходження як на російській, так на турецькій території. Назва «Садгора« — буквальний переклад з німецької прізвища Gartenberg, організатора монетного двору. Найвідоміший історик Чернівців, перший ректор університету Раймунд Фрідріх Кайндль (1866-1930) називає Ґартенберґа російським генералом. Проте сучасні дослідники вказують, що він походив з Данії, був придворним правителя Саксонії, згодом керував монетним двором при польському королі, і наробив стільки махінацій з цінним металом, що навіть був засуджений до страти, але зумів втекти (напевно ж, завдяки підкупу!) та випірнув уже в російському обозі.

Про специфічні здібності Ґартенберґа свідчить і те, що «садгірська» монета важила спочатку 22 грами, а в кінці війни —18. Тим не менше, цей чоловік настільки спричинився до розквіту місцевості, що уславив себе в її назві. Нині в Чернівцях існує Товариство імені Ґартенберґа Садогурського, яке зайняте амбітним планом спорудження пам’ятника Садогурській монеті — праобразу сучасного євро, стверджують члени товариства.

Ніхто не скаже, чи продукують в Садгорі грошові знаки сьогодні, але раніше було… В середині XIX століття російська контррозвідка збилася з ніг, поки з’ясувала, де масово підробляють імперські асигнації — в Садгорі, поряд з резиденцією равина. Агентурні дані передали австрійській жандармерії, яка провела тотальний арешт усіх, включно з равином та старійшинами. І треба ж таке — справу доручили непідкупному, жорстокому та наполегливому слідчому. Як не намагалася єврейська громада випросити звільнення своїх провідників — усе намарне. Та врешті спосіб знайшли — підкупили імперського міністра юстиції у Відні, і той перевів ретельного слідчого до Львова, з підвищенням.

У віці Христа

Найвідоміша архітектурна пам’ятка Чернівців — резиденція митрополитів Буковини і Далмації. За цісаря Франца Йосифа Буковині було надано статус Коронного герцогства. Відповідно, імперська влада вирішила піднести статус православного митрополита, передавши йому деякі елементи світської влади та віддавши під покровительство православні приходи далекої Далмації (Адріатичне узбережжя теперішніх Хорватії та Чорногорії). Відтак, за кошти імперії розгортається будівництво резиденції.

Будівництво доручили молодому, але вже знаменитому богемському архітектору Йозефові Главці. 1864 рік, 33-річний Главка береться будувати щось таке… Щирі українці схильні вбачати у цій споруді, яку завершили в 1875 році, «візерунки української вишивки, гуцульської писанки, буковинського килима». Науковці називають резиденцію шедевром романтичного історизму, спорудженого у мавритансько-візантійських формах з романськими та готичними елементами.

Одночасно, у 1872-1875 роках Главка збудував у Чернівцях ще одну сакральну споруду — вірмено-католицький костел св. Петра і Павла.

Резиденція зазнала серйозних руйнувань внаслідок обстрілу радянських військ і була остаточно відреставрована на початку 1980-х років. Тепер тут головний корпус Чернівецького університету. А у вірменській церкві, швидше ніж у Києві, створено зал органної та камерної музики на 240 місць.

«Помилка» архітектора Крянге

Однією з найвідоміших перлин архітектурного ансамблю Чернівців є споруда обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської, яка прикрашає місто уже рівно сто років.

Цей театр — одне з півсотні творінь знаменитого ательє Фельнера і Гельмера. Фердинанд Фельмер та Герман Гельмер створили у 1873 році, скажемо на теперішній лад, фірму, яка займалася проектуванням театрів і концертних залів по цілій Європі, серед яких, зокрема, Віденська та Одеська опери.

Театр у Чернівцях було збудовано за три роки, і за інтер’єром він входить до десятки кращих таких споруд у Європі. У 1905 році його назвали на честь Фрідріха Шіллера, пам’ятник якому було встановлено перед парадним входом.

Свій слід в його історії, а більше — у вигляді Театральної площі — залишила Румунія. У 1920-х роках румуни знесли кілька пам’ятників представникам династії Габсбургів, а попутно перепало й Шіллеру — скульптуру зняли з постаменту та перенесли в двір Німецького дому, що на вулиці Панській (тепер — Ольги Кобилянської).

У 1936 році архітектор Крянге збудував на Театральній площі громіздкий, в стилі конструктивізму, Румунський народний дім (донедавна — гарнізонний будинок офіцерів). Але ця споруда ніби затиснула делікатну «скриньку» театру. Збагнувши це, Крянге вирішив поглибити площу, зробити ніби чашу, розбивши на терасах квітники, встановивши лавки. Завдяки цьому театр ніби вивищується на пагорбі та залишається центральною спорудою площі.

За Радянської влади на постаменті перед театром було встановлено скульптуру Ольги Кобилянської. Оригінально доклалася до цього ансамблю і нинішня чернівецька влада, перетворивши пішохідні доріжки площі в Алею слави міста. У бруківку вмонтовано «зірки» з іменами знаменитих чернівчан. І вірите, про кожне з цих імен вам можуть розповідати годинами.

Поруч із театром, зліва, того ж 1905 року було відкрито Єврейський народний дім. За гіркою іронією, в часи німецької окупації тут розташовувалось гестапо. Ковані перила сходів єврейського дому оздоблені зірками Давида. Після другої світової війни на кожній зірці по два промені акуратно поспилювали, в 1990-х — акуратно подоварювали…

Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал “Карпати” (http://www.saga.ua/43_articles_showarticle_2280.html)

Звіт генерал-майора Е. Фішера міністерству оборони про поведінку національних груп на Буковині

Звіт генерал-майора Е. Фішера міністерству оборони про поведінку національних груп на Буковині
1918 р., липня, 7. Чернівці.

Звіт начальника жандармерії в Галичині та Буковині генерал-майора Е. Фішера міністерству оборони про поведінку національних груп на Буковині

Цілком таємно! Звіт про події в місяці червні 1918 р.

II. Герцогство Буковина. Поведінка національних груп.

а) Румуни в містах і на селі. Румунська інтелігенція, яка під час ворожої окупації в своїй більшості цілком відкрито виявляла свої симпатії ворогам нашої монархії та в дуже багатьох випадках надавала їм активну допомогу, зовні дещо притихла з моменту воєнного розпаду на сході та після проведення багатьох арештів ватажків великорумунської іреденти. Але на таємних зборах або там, де вони себе почувають в дружньому середовищі, вони дають волю своїм аж ніяк не вимерлим почуттям. Думка про майбутній мирний світовий конґрес, очолюваний Вільсоном, є їхньою улюбленою уявою, яка в них зміцнилася через завзяте перечитування віденської «Arbeiterzeitung», до найзавзятіших читачів якої вони тут в краї належать. Їхня мрія про те, що знищений Бухарестською мирною угодою їхній ідеал знову може відродитися і здійснитися, обговорюється найзавзятіше за таких нагод з усією їм притаманною красномовністю та відповідним пафосом.

Румунський селянин, щиро прив’язаний до свого клаптика землі, на відміну від румунської інтелігенції, у своїй переважній більшості зберіг у незмінній силі вірність монархії, тому і є фактором, на який можна покладатися. Незважаючи на можливість різноманітної спокуси, частка дезертирства серед румунського селянства становить лише 5 %, у той час як 95 % припадає на румунську інтелігенцію. Ці статистичні дані подають найточніше дзеркальне відображення існуючих відносин.

б) Українці в містах і на селі. Та частина української інтелігенції, яка перед війною визнавала себе т. [ак] зв. [аними] старорусинами (тобто русофіли із «фіговим листком») або справжніми «русофілами», частково поріділа через інтернування, ув’язнення та ін., частково була послаблена або ж після загибелі царизму збожеволіла зі своїм старим ідеалом. Політична спроможність до дій цієї навіть чисельно об’єднаної партійної групи впала до мінімуму.

Ще більш збентеженішими є голови національно налаштованих українців, які внаслідок карколомних подій в Україні, що заважають консолідації тамтешніх відносин і відповідальними за які вони вважають то німецький уряд, то Центральні держави, але менш за все свої власні промахи, не можуть чітко та ясно орієнтуватися в цій ситуації. Довготривале прояснення ситуації в Україні мусило б із нагальною необхідністю привести й до однозначного визначення позиції тутешніх українців.

Український селянин проявив себе вельми добре під час війни, в середньому так само, як і його румунський земляк та товариш по стану, хоча потрібно визнати, що з початком національних та соціальних переворотів на Сході він піддається більшим спокусам, яким він час від часу міг би піддатися.

в) Поляки в містах і на селі. Буковинські поляки, чия національна свідомість за останнє десятиріччя дещо зросла у зв’язку з проведенням помірної, зовні непомітної, але особливо наполегливої об’єднуючої політики, зберегли внаслідок довгого співіснування з іншими національностями, серед яких вони становили меншість, певною мірою скромність у своєму зовнішньому ставленні до сучасних політичних питань, що турбують весь польський світ. З цієї причини в буковинській землі схожих інцидентів, які творять правило в Галичині, не повинно трапитися.

г) Німці в містах і на селі. Німецьке населення в містах і на селі є абсолютно надійним.

ґ) Євреї в містах і на селі. Частина єврейських купців, що залишилася під час вторгнення, нажила собі протягом нього капітал і тому зберегла симпатію до російського часу. Біженці шкодують, що також не використали таку можливість, хоча багатьом з них непогано жилось і на Заході. Єврейські державні службовці є лояльними та вірними цісареві, єврейська інтелігенція, переважно адвокати, проявляють подекуди дружні настрої до Антанти.

д) Інші нації в містах і на селі. Липовани як великоруська секта симпатизують Росії з традиції та, звичайно, за кожнії нагоди виявляють ці симпатії.

е) Преса.

Іредентиської преси наразі не існує.

Kriegsarchiv Wien, Nachla. Generalmajor Fischer, Sign. Dir. Zl.
620/1951 W 8 Nachla. B III a 166-II/i, Bericht des Gend. Kommandos f.
Galizien und die Bukowina, Zl. 190/ref.
Переклад з німецької О. Матійчук та Н. Панчук.
Друкується за: Е. Прокопович. Кінець австрійського панування
в Буковині. Чернівці, 2003.

Передмістя Чернівців: Калічанка

Передмістя Калічанка розпочиналося одразу за так званим Єврейським кварталом, куди вела вулиця Калічанська (після зсуву існує лише на картах та у пам’яті старожилів). Згідно з переписом 1900 року на Калічанці було 363 будинки, де проживало 2465 дорослих осіб (1224 чоловічої та 1241 жіночої статі). За віровизнанням тут нараховувалося 1136 католиків, 828 православних, 228 іудеїв і 273 представники інших віровизнань. Значна частина мешканців вважала повсякденною мовою німецьку (852 особи), українську (636 осіб), румунську (505 осіб), інші мови (444 особи). Кадастрова громада Калічанки мала 516 гектарів землі, серед яких 239 га – під орними землями, 34 га займали луки, 59 – сади, 53 – пасовища та 30 – ліси. До складу Калічанки входили і Садки (5). Калічанка, як і решта передмість, мала власну школу та церкву. Австрійська влада у всіх передмістях збудувала муніципальні школи. Школу на Калічанці відкрито 25 жовтня 1873 року. Станом на 31 грудня 1913 року в школі було 5 систематизованих класів (всього 8), де навчалося 386 учнів, серед них 120 вважали рідною мовою німецьку, 86 – румунську, 101 – українську, 79 – польську. В цей час тут працювали Петро Пітей, Петро та Антонія Маґас, Діоніс Бендевський, Герміна Томович, Трифон Фотій, Роза Кон, Фрідріх Пляшке, Ернст Ґвідо Мюкк та ін. Невелика двоповерхова споруда школи на Калічанці служила освітнім цілям в австрійський, румунський та радянський часи. Проте з плином часу приміщення стало замалим, не було гази-фікованим. В1987 році прийнято рішення про зведення на Калічанці нової сучасної школи. Дітей перевели у центральні школи міста, де вони навчалися у другу зміну. 5 жовтня 1995 року рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради № 708/22 було затверджено акт державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництва середньої школи №16 на 836 місць на вул. Білоруській, 77. Загальна площа школи склала 6750,06 м2. Школу звели будівельники орендного ремонтно-будівельного управління №2 асоціації „Житлоцивільбуд” за типовим проектом, затвердженим Міністерством освіти СРСР для загальноосвітніх шкіл № 186 від 30 грудня 1981 року. Про-ектно-кошторисну документацію розробили працівники Чернівецької філії „Укр-житлопроекту”. Сучасне приміщення школи – триповерхова споруда з перехідною галереєю. Школа вийшла гарною і зручною. Церкву передмістя отримало в 1876 році внаслідок перенесення однієї з церков із внутрішнього міста на Калічанку, а саме – із площі Святої Марії. В австрійські часи Калічанка була промисловим районом – тут працювали цегельні заводи, млини й бойня. Цей ра-йон є промисловим і сьогодні. Найбільш відоме підприємство – Чернівецький машинобудівний завод, розташований на вул. Прутській. Історія його створення починається 2 серпня 1945 року, коли було прийнято рішення Чернівецької міської ради № 517 “Про відведення земельної ділянки під будівництво заводу залізничних конструкцій і мостів”. Для заводу відвели площу 16,83 га. Будівельні роботи розпочалися одразу ж. Технічний проект розробили проектна контора “Промстальмонтаж”, технічний відділ мостозаводу № 4 і Чернівецький облкомунпроект. З 1948 року будівництво заводу фінансувалося промисловим банком. Завод зводили на базі зруйнованого в 1941 році парового млина – спочатку відбудували та відремонтували старі приміщення, в яких розмістили виробничі й допоміжні цехи заводу. Згодом з’явилися нові постійні та тимчасові споруди. Звели дво- та триповерхові приміщення головного корпусу, для чого розібрали стару цегляну кладку в поздовжній частині корпусів. Також було зведено одноповерхове приміщення допоміжних цехів. Корисна площа заводу склала 2040 м2. В головному корпусі мостозаводу розмістилися цехи: механічний, обробки, ручного електричного зварювання та кузня. В червні 1951 року мостозавод № 4, згідно з Постановою Ради Міністрів СРСР від 29 травня того ж року, передали в підпорядкування Міністерству важкого машинобудування СРСР, і з цього часу він відомий під назвою <Чернівецький машинобудівний завод>. У фондах Чернівецького обласного відділу будівництва й архітектури та Чернівецького машинобудівного заводу збереглися документи про передачу 6 жовтня 1950 року мостозаводу № 4 в експлуатацію, акт від 13 серпня 1951 року про передачу заводу в нове підпорядкування, генеральний план заводу, довідка про хід будівництва цеху нафтоапаратури, блоку допоміжних цехів, адміністративного корпусу та інших об’єктів. У перші роки існування цього підприємства його робіт-ники працювали в надзвичайно складних умовах – усі роботи навіть взимку виконувалися просто неба. Взимку працівники змушені були спочатку відкидати сніг, розігрівати зварювальну техніку і тільки тоді приступали до зварювання металевих конструкцій. Часто-густо на заводі не вистачало електроенергії. Робочий день нерідко розпочинався після 11 години вечора, коли місто споживало мало енергії. Першими працівниками заводу стали бійці мостопоїзда № 444, який прибув у Чернівці навесні 1944 року вслід за бойовими частинами Радянської Армії. Новостворене підприємство потребувло не тільки сировину: метал, вугілля, устаткування, досконалу техніку, але й висококваліфікованих працівників, яких на той час не було ні в Чернівцях, ні в області. У надзвичайно стислі терміни треба було перекваліфікувати різноробочих і клепальників мостових ферм у газорізальників, електроверстатників, зварювальників. З плином часу піднялися нові корпуси цехів, завод почав випускати унікальну нафтову апаратуру, яку гідно оцінили споживачі різних країн світу. Сьогодні ЗАТ “Чернівецький машинобудівний завод” здійснює чималий внесок у обсяг експортно-імпортних операцій Чернівецької області. Із залізничного моста на Калічанці можна побачити багатоповерхові будинки цього району. В багатьох із них проживають працівники машинобудівного заводу. Тут розташовані також локомотивне депо та цегельний завод, тісно переплелася промислова та приватна забудова. Район має власну школу, дитячий садок та дві церкви. Неподалік – і Калинівський ринок. Ще донедавна передмістя постачали Чернівці свіжою городиною, фруктами, м’ясними та молочними продуктами. В деякій мірі це значення не втрачено і сьогодні – в межах передмість поряд із багатоповерхівками ще знаходяться присадибні та дачні ділянки мешканців нашого міста.

Джерело: газета “Чернівці” від 3 жовтня 2008 року

На фото зруйнований зсувом міст через залізничну колію, який сполучав Калічанку з центром міста.

Фото з сайту http://chernivtsi.webcontora.com/?paged=2

РАЙКОВЕЦЬКА КУЛЬТУРА В УКРАЇНСЬКОМУ ПРИКАРПАТТІ: ХРОНОЛОГІЯ І ПЕРІОДИЗАЦІЯ

Михайло Филипчук
Львівський національний університет імені Івана Франка Інститут археології
79000 вул. Університетська, 1 Львів, Україна
Розглянуто стан проблем хронології та періодизації пам’яток останньої чверті І тисячоліття н. е. в українському Прикарпатті. Проаналізовано теоретико-методологічні підходи формування археологічної бази датування селищ та городищ райковецької культури і на цій основі запропоновано власні підходи та узагальнення щодо зазначеного кола питань.
Ключові слова: райковецька культура, українське Прикарпаття, керамічний посуд, горщик, хронологія, періодизація, фаза, етап, період, Буківна, Кодин-І, Кодин-ІІ, Незвисько, Стільсько, Пліснесько.
Вивчення кераміки слов’янської доби на території України, як і в сусідніх слов’янських регіонах, розпочалося одночасно з першими археологічними розкопка­ми. Проте її наукове опрацювання стало можливим лише тоді, коли було накопичено чимало матеріалу: горщиків, мисок, цідил, сковорідок, жаровень. Тому, не випадково, вона займає й чільне місце у звітах, публікаціях матеріалу, статтях і монографічних працях. її розгляд подається під різними кутами зору: виробничим, функціональним та хронологічним. Але найчастіше кераміка все ж таки висвітлюється і використовується дослідниками як датуючий матеріал об’єктів, поселень чи могильників. Саме на ці властивості зазначених знахідок фахівці звернули увагу вже під час перших археоло­гічних розкопок. Так, матеріали курганних могильників і окремі знахідки кераміки, здобуті впродовж кінця ХІХ-початку ХХ ст. дозволили віднести відкриті пам’ятки до другої половини І тисячоліття н. е. [50. С. 5-6]. А згодом, протягом 50-60-х рр., коли внаслідок розкопок селищ, городищ і могильників[4] джерельна база суттєво поповни­лася новими матеріалами, отримані результати і, в першу чергу, залишки глиняного посуду, дали змогу фахівцям поділити виявлені старожитності на дві асинхронні, ге — нетично-споріднені археологічні культури — типу Праги-Корчака — У—УІІ ст. та типу Луки Райковецької — УІІІ-ІХ ст., а названі культури були ще й почленовані на періоди, етапи, фази. В основу такого розподілу покладено зафіксовані на окремих пам’ятках культурно-хронологічні горизонти, характер керамічного матеріалу і житлових спо­руд, а також появу поселень укріпленого типу. Визначаючи загальні хронологічні рамки вказаних старожитностей, і, зокрема, верхню межу культури типу Луки Рай — ковецької, В. К. Гончаров [26. С. 263-315], а за ним і І. П. Русанова [50. С. 17-22] та інші дослідники практично узгодили її з історичною періодизацією — становленням Київської держави. Іншими словами, членування старожитностей, застосоване наши­ми попередниками, віддзеркалює теоретичні засади і, як наслідок, тогочасний рівень здобутих ними джерел. Звичайно, що не останню роль під час формування джерел і їх інтерпретації відігравали й пануючі в науці (на той час марксистські) концепції станов­лення і розвитку східного слов’янства. До речі, подібний підхід панував і в археології інших слов’янських земель. Як слушно зауважила Д. Бялєкова, в Чехословаччині, в міру нагромадження джерельного матеріалу, основою членування старожитностей другої половини І тисячоліття н. е. були: керамічний матеріал (Р Бельц, А. Ґйотц та ін.), поховальний обряд (І. Червінка), поява укріплених поселень (Я. Ейснер), соціаль­но-економічні формації (Я. Бем, П. Раткош), державотворчі процеси (Б. Хроповскі) тощо [92. S. 213-214]. Тут варто зазначити, що оперування керамічним матеріалом, як хронологічним індикатором, головним чином, спиралося на результати аналізу за функціональними (горщик, миска, сковорідка), геометричними (форма, пропорції, викінчення вінець посудин тощо) та семіотичними (пальцеві вдавлення та косі насічки на вінцях, рифлений — лінійний, хвилястий, комбінований — орнамент тощо) ознаками. За цим принципом були складені класифікаційно-типологічні схеми, кожна з яких, певним чином, віддзеркалює важливі аспекти відносної хронології та періодизації певного кола пам’яток чи навіть регіону.
Різний якісний рівень джерел та відмінність у послідовності систематизації керамічного матеріалу спричинили чимало дискусій з приводу важливих аспектів хронологічного характеру і, зокрема, часу появи ранньокружальної чи кружальної кераміки. Якщо до цього додати й те, що на формування археологічного джерела, а іноді і на окремі аспекти його інтерпретації, суттєво впливають суб’єктивні фактори (головні завдання тієї чи іншої історичної школи, політичні погляди і теоретико-методологічні засади дослідників), то зрозумілими стають не лише розбіжності в датуванні об’єкта чи пам’ятки, але й у членуванні старожитностей на культури, періоди, етапи та фази.
Правда, останнім часом, згадані погляди на цю проблему починають змінюватися. В статті “К хронологии славянских памятников Днепровского Левобережья последней четверти І тысячелетия н. э.” О. В. Сухобоков досить вдало зауважив, що “… при цьому (тобто, наявності окремих знахідок з поховань, скарбів і матеріалів з поселень, поряд з класифікацією і типологією із врахуванням часових модифікацій і співставленні з монетними індикаторами — курсив Ф. М.) захоплюючись хронологічним аналізом названих речей і пошуком відповідних аналогій, не завжди приймаються до уваги як морфологічна специфіка (топографія, характер та ін.) самих пам’яток, так і просторо­во-часові умови їх існування, а також ігноруються особливості загальної історичної ситуації (зовнішньополітичні фактори) на території їх поширення так само як і в межах макрореґіону” [65. С. 49]. Дійсно, комплексний підхід на всіх етапах вивчення старожит — ностей, починаючи від формування джерела (компіляції) і завершуючи археологічними та історичними інтерпретаціями (експлікації) дозволяє на якісно новому рівні ставити і вирішувати чимало зазначених питань. Саме під таким кутом зору ми досліджували багато короткотривалих та довготривалих пам’яток УІІІ-Х ст. українського Прикар­паття протягом двох останніх десятиліть [84. С. 5-16; 85. С. 256-279; 86. С. 279-286;
87. С. 36-46; 89. С. 110-131]. Наведені зауваження та запропонований нами підхід до формування і опрацювання археологічних джерел дозволяє з нових позицій вивчати керамічний матеріал, суть яких полягає в тому, щоб враховуючи сучасний стан дослі­джень, накреслити нові шляхи систематизації (в існуючих періодизаціях і відносних хронологіях ми зустрічаємося із неоднорідними і застарілими підходами, що лежать в різних площинах) і на цій основі показати специфіку та динаміку місцевого розвитку керамічного посуду.
Ми переконані в тому, що членування старожитностей другої половини І тися­чоліття н. е., як кінцевий результат розгляду тих чи інших артефактів в хронологічній площині, перш за все, повинно спиратися на археологічний матеріал, а вже після
— співставлятися з письмовими даними та з похідними висновками, типу соціально — економічних формацій, державних утворень тощо. Загальновідомо, що основою періо­дизації є відносна хронологія, котра, як буде показано нижче, базується на групі ознак місця (“М”), не лише у вузькому, але й в широкому розумінні цього слова. В зв’язку з цим, коротко зупинимося на тих теоретичних підосновах, які панують зараз в наукових колах, але досить часто залишаються відірвані від практичних результатів. Маються на увазі теоретичні визначення часової термінології в археології. Так, з теоретичних міркувань період це — “синхронна група типів, що існує раніше, або пізніше інших груп типів; основна ланка відносної хронології” [17. С. 16]. Звернемо увагу на другу частину визначення, оскільки перша віддзеркалює теоретичні підходи другого етапу розвитку археологічної науки, для якого характерною була якраз побудова класифікацій і типологій. Щодо відносної хронології, то він (період) є похідним моментом, тобто базується на її результатах, а значить і повинен розглядатися після неї. Даний підхід має принципове значення. Порушення вказаної послідовності є причиною упередженого ставлення до розподілу пам’яток, груп чи навіть окремих об’єктів в часі, внаслідок чого сформоване джерело стає неповноцінним. Його неповноцінність полягає в тому, що оз­наки групи час (“Ч”) є мало-, а то й недостовірні. До речі, останні дуже часто негативно позначаються не лише на розробці типологічних побудов, але й під час узагальнень, коли відтворюється динаміка тих чи інших явищ. Очевидно, що уникнути цього можна лише тоді, коли на основі добре стратифікованих асинхронних комплексів довготри­валих поселень простежуються фіксовані зміни у рухомому та нерухомому матеріалі. Довготривала робота на таких пам’ятках дозволяє стверджувати, що розробка відносної хронології для окремого поселення, чи археологічної культури взагалі, можлива лише на основі аналізу об’єктів та рухомих матеріалів асинхронних комплексів, в яких вис­хідним (первинним) моментом є місце об’єктів, а похідним (другорядним) — колекції знахідок з них. Необхідність пошуку такої, теоретично обґрунтованої, послідовності розгляду змін матеріальної культури і, в першу чергу, керамічного посуду, котра би ба­зувалася на групі ознак, що вказують на місце як в широкому, так і у вузькому розумінні цього слова, вже давно назріла. З цього приводу в слов’яно-руській археології існують різні думки. Окремі фахівці відбирають матеріал за комплексами, надаючи перевагу артефактам, які було віднайдено “in situ” — на черенях і в завалах печей, на долівках житлово-господарських споруд, дні ям тощо [32. С. 22-27; 50. С. 14-15; 51. С. 93-100;
54. С. 11; 39. С. 12-38]. Інші відносили і відносять до того чи іншого об’єкта усі, без винятку, знахідки в т. ч. і із заповнень заглиблених котлованів, [4. С. 366; 67. С. 8; 68. С. 14-37; 44. С. 206-212] або ж навіть пов’язують з ними матеріал, що знаходився поруч в культурному шарі [40. С. 3-13]. В такому розмаїтті підходів у відборі рухомого матеріалу ми повністю погоджуємось з тими фахівцями, які акцентують свою увагу на знахідках виявлених “in situ”, оскільки ці рухомі артефакти фіксують час припи­нення функціонування об’єктів. Матеріал, відібраний подібним чином, треба вважати достовірним, тобто таким, що має безпосереднє відношення до досліджуваних жител, господарсько-виробничих споруд, ям тощо і може бути вагомим аргументом в процесі комплексного аналізу, який передбачає врахування змін як стратиграфічно розчленова­них об’єктів, так і керамічного посуду, що віднайдений в них. Знахідки, котрі походять із заповнень об’єктів, чи з культурного шару довготривалих поселень, значною мірою є перевідкладені і навіть перемішані протягом їх функціонування та в наступні часи. В першу чергу, вони несуть інформацію орієнтаційного характеру, вказуючи на приблизні хронологічні рамки пам’ятки та її тип, а значить не мають прямого, безпосереднього відношення до функціонування досліджуваних об’єктів і під час комплексного аналі­зу рухомого матеріалу претендують на роль малодостовірних, а то й недостовірних джерел.
Поділ знахідок за наведеним принципом лежить не лише в основі ведення пошу­кових польових робіт, але й в подальшому його опрацюванні. Передусім, це стосується найчисельнішої категорії артефактів — керамічних посудин, які відігравали і ще довго будуть відігравати важливу, але не виняткову роль у вирішенні питань відносної хро­нології та періодизації ранньосередньовічних поселень і могильників.
З часу виділення В. К. Гончаровим кераміки, а на її основі — і райковецької культури [26. С. 307], велика увага дослідників була прикута до вивчення цієї кате­горії рухомого матеріалу. Тому він був неодноразово систематизований. Як правило, базуючись на власних матеріалах, кожен науковець виводив типи, котрі в свою чергу поділяв на види, підвиди, варіанти і т. п., акцентуючи свою увагу на стилістичних ознаках виробів. Так, типологія ліпного і кружального посуду, що була розроблена
І. П. Русановою, головним чином, спирається на профілювання і пропорції горщиків [50. С. 10-16; 51. С. 93-100; 54. С. 10-15]. Дещо інший підхід застосовував В. В. Ауліх. Визначальними ознаками у виділенні типів він вважав зміни верхніх частин посудин, які співставляв з відомими на той час хронологічними індикаторами [4. С. 366-379]. Подібної методики дотримувався і Б. О. Тимощук. Він розглядав еволюцію плічок, горла й вінець на тлі окремих стратиграфічних спостережень [67. С. 8; 68. С. 14-37]. Незважаючи на те, що всі наведені і не наведені підходи[5] в систематизації матеріа­лу базуються на ознаках зовнішнього вигляду, між ними є чимало розбіжностей, які ускладнюють використання запропонованих типологій на практиці. За висловленням
В. Д. Барана “…подібна ситуація викликана відсутністю універсальної типологічної класифікації слов’янської кераміки. Однак її вивчення показало, що для визначення типів, підтипів горшків найбільш ефективно використовувати профілювання бочка з врахуванням висоти розміщення плічиків і ступінь їх заокругленості. Постановка плічиків по відношенню до висоти посуду разом з профілюванням вінець, діаметром горла і дна визначають загальну форму”[10. С. 10], яку покладено в основу тієї чи іншої систематизації.
Останнім часом з’явилась перша монографічна праця, присвячена ранньо­середньовічній кераміці [45]. Аналізуючи матеріали Середнього Подніпров’я УІІІ-
X ст., В. О. Петрашенко, зробила вагомий внесок у вивчення цієї категорії знахідок. Запропонована нею класифікація опирається “на статистичний метод аналізу кераміки, а також порівняльно-типологічний, в якому використовуються елементи математичного аналізу і традиційного візуального спостереження” [45. С. 22], що дозволило доволі успішно розробити відносну хронологію пам’яток цього періоду для Середнього Подніпров’я. Хоча в загальних рисах подібний процес розвитку кераміки цього часу спостерігається і в Прикарпатті, проте механічне перенесення розроблених типів, видів, підвидів і варіантів на його підґрунтя було б, на нашу думку, помилковим. Отже, встановлення відносної хронології в розвитку поселень досліджуваного регіону, тобто послідовності фактів, явищ чи процесів у часі, без врахування причинно-наслідкових зв’язків між ними, базується, в основному, на порівняльному, стратиграфічному та статистичному методах, що сфокусовані на найбільш масовий матеріал — кухонний посуд. В той же час, складність пошуку єдиного закону розвитку кераміки призвела на практиці до підміни основної ідеї типологічного методу об’єктивним упорядкування археологічного матеріалу — класифікацією [90. С. 72-73].
Загальновідомо, що класифікацію кераміки на компілятивному рівні прийнято робити за функцінальними ознаками, тобто за їх призначенням: горщики, сковорідки, жаровні, миски, цідила. В масі цих виробів домінують кухонні горщики. Вони зуст­річаються практично в кожному відкритому об’єкті, незалежно від його призначення. Згідно розроблених типологій випливає, що з плином часу пропорції і форма (зокре­ма, придонна частина, плічка, шийка, вінця) зазнають поступових змін [50. С. 10-16. Таб. 6-29; 71. С. 64-65. Рис. 26-27 та ін.] На певних етапах розвитку зазначені зміни супроводжуються вдосконаленням технології виготовлення посуду. Перш за все, це стосується застосування гончарного круга та спеціальних печей для випалу кераміки, хоча еволюціонує також і орнаментика. Наведені ознаки вичерпують інформацію про характер кухонних горщиків останньої чверті І тисячоліття н. е. Незважаючи на про­ілюстровану дослідниками еволюцію, зв’язок між характерними ознаками цієї категорії посуду залишається ще до кінця не розкритим.
Другу групу кухонного посуду складають сковорідки. Вони, здебільшого, зустрі­чаються на черенях печей та долівках житлових споруд. На думку багатьох спеціалістів, їхня поява припадає на часи існування культури типу Прага-Корчак [10. С. 16. Рис. 8, 4,11, С. 31. Рис. 15. Табл. ХХУІІІ, 3. Табл. ХЬІІ, 7. Табл. ХЬУІ, 4. Табл. ХЬУІІ, 6. Табл. ЬІУ, 3. Табл. ЬХІІ, 7; 5. С. 58. Табл. 6, 4. С. 62. Табл. 10, 10,17. С. 63. Табл. 11, 3, 4, 24.
С. 66. Табл. 14, 4,14, 19. С. 69. Табл. 17, 6, 8; 67. С. 10. Рис. 1, 27. С. 14. Рис. 3, 10. С. 20. Рис. 6, 6, 7 та ін.], а зникнення — на ХІ-ХІІ ст. [78. С. 47. Рис. 21, 9. С. 52. Рис. 26, 1,
2, 7]. Аналіз колекцій з різних поселень вказує на те, що всі, без винятку, сковорідки є ліпними. Впродовж свого побутування їхня форма, текстура тіста та випал не зазнають відчутних змін, а це значить, що вони (сковорідки) належним чином не віддзеркалю­ють коротких часових змін. Функції сковорідок, як і попередньої групи кераміки, були визначені археологічно та етнографічно. Вони призначалися для приготування м’ясних приправ тощо. Підтвердженням цього є їхня форма, параметри, деякі аспекти технології виготовлення, зокрема, “підлощення” внутрішніх стінок і дна тощо.
До третьої групи кухонного посуду необхідно віднести жаровні — масивні, підпрямокутної форми (шириною — до 0,5, довжиною — до 0,7 і висотою — до 0,2 м) вироби з товстими (до 0,07 м) стінками. Як правило, їх віднаходять поблизу опалю­вальних пристроїв, а іноді (у випадках, коли об’єкти раптово припинили своє існуван­ня) — на печах. Таке місцезнаходження жаровень наштовхнуло окремих дослідників на думку про те, що це частина опалювальних споруд [61. С. 286]. Протягом усьо­го часу побутування (ІХ-ХІІ ст.) [108. Б. 242] їхня форма, технологія виготовлення та функції залишались незмінними. Жаровні конструювалися ручним способом з важкосуглинкового керамічного тіста, до якого додавали шамот і полову, після чого випалювали на вогнищах за низьких температур. Такий технологічний рівень повністю відповідав їхньому призначенню — підсушуванню насіння перед розмолом, а також можливій випічці хліба.
Наступну, четверту групу керамічних виробів, репрезентують знахідки ліпних, дещо підправлених на слаборотаційному крузі, мисок. Вони відносяться до столового посуду. Цілі форми зустрічаються дуже рідко, фрагменти — відносно частіше. Незначну кількість мисок виявлено в керамічних комплексах Незвиська [62. Б. 227], Кодина [54. С. 73. Табл. 13, 17], Буківни [78. С. 35. Рис. 10, 4], Горішніх Ширівців [67. С. 22. Рис. 8, 17] та інших пам’яток. Це — невисокі посудини конічної форми (діаметром дна — 0,10 м, вінець — 0,25-0,30 і висотою — до 0,15 м). Варто зауважити, що хоч вони і з’являються одночасно із вжитком гончарного круга, проте тривалий час (протягом ІХ-ХІ ст.) лише підправляються на ньому. Простежити еволюцію зазначеної групи посуду на основі ма — лочисельного матеріалу зараз поки що неможливо, хоч чеськими вченими й розроблена їхня типологія [108. Б. 242], яка частково віддзеркалює хронологічний аспект.
Останню, п’яту групу керамічного посуду, складають цідила, названі дослідниками також мисками-цідилами, сирницями і т. п. Вже самі найменування вказують на їхнє функціональне призначення, оскільки у свій час вони використовувалися для проціджування молока та виготовлення сиру. Подібно до мисок — це ранньокружальні товстостінні вироби конічної форми на масивному піддоні, з однією або декількома отворами в нижній частині. На відміну від мисок, вони мають ширший діапазон по­бутування, з кінця УІІ-до початку XIII ст. [39. С. 55. Рис. 49, 5; 68. С. 16. Рис. 2, 7; 80. С. 367]. Впродовж зазначеного часу для них незмінними залишаються всі характерні ознаки: важкосуглинкова текстура тіста з домішками шамоту, ліпне конструювання тіла, вогнищевий випал та стабільні пропорції.
Як видно навіть з поданих коротких характеристик, чотири групи керамічного посуду (сковорідки, жаровні, миски, цідила) майже не зазнали відчутних змін, на ос­нові яких можна було б простежити їхній розвиток в часі. Сковорідки, миски і цідила виготовлялися з важкосуглинкового керамічного тіста з домішками шамоту, а констру­ювання форм проходило на слаборотаційному крузі шляхом кільцевого наліплення. Після просушування вироби випалювали на відкритих вогнищах, або в побутових печах. Колір проаналізованих фрагментів та характер керамічної маси вказує на низьку температуру випалу, дещо вищу від межі фізичного випаровування води, тобто близь­ко 450°С+(50-100°С). Характер керамічного тіста та функції виробів не потребували кращого випалу. При температурі понад 600°С стінки посуду, виготовленого на основі важкосуглинкового тіста з домішками шамоту, деформуються. Крім того, саме їхнє при­значення (піджарювання приправ, підігрів молока, підсушування зерна, випічка хліба тощо) не спонукало тодішніх мешканців до вдосконалення технології виготовлення, оскільки, в процесі експлуатації цей посуд, як правило, не зазнавав довготривалої дії вогню, яка б викликала значне розширення внутрішньої будови стінок. Впродовж свого побутування форми мисок, цідил, сковорідок та жаровень також залишалися незмінни­ми, а значить, належним чином вони не віддзеркалюють того поступу, на основі якого можна було б вирішувати питання відносної хронології. Лише разом з іншим рухомим матеріалом і, зокрема горщиками, їх питома вага в плані датування суттєво зростає. Наприклад, якщо в комплексах з кружальною, трапляються невиразні фрагменти ліпної кераміки, зокрема, мисок, цідил, сковорідок, жаровень то це ще не вказує на їхнє раннє походження, оскільки головним хронологічним визначником в цій ситуації, слідом за стратиграфічними даними та особливостями об’єкта, є саме характер горщиків.
З усіх груп кераміки певний прогрес спостерігається лише у виготовленні ку­хонних горщиків, на чому справедливо наголошується всіма дослідниками ранньо­середньовічної доби. Окремі зміни форм, пропорцій та орнаментації склали основу типологічних побудов. Незважаючи на практично однаковий підхід у систематизації, розроблені типології відрізняються між собою часом побутування того чи іншого типу та появою ранньокружальної і кружальної кераміки, кількістю виділених типів, підтипів, варіантів, що складає великі труднощі їхнього використання. На наш погляд, основна причина подібного стану, полягає у різному відборі матеріалу з досліджених об’єктів, притягненні вибіркових ознак для систематизації, а також неоднаковій послі­довності аналізу виділених критеріїв. Оскільки наше ставлення до відбору матеріалу висловлене вище, то надалі увага акцентуватиметься на групах ознак матеріалу та послідовності їх аналізу.
Згідно систематизації, запропонованої Ж.-К. Гарденом, кожен артефакт харак­теризується шістьма групами ознак: “…трьома “внутрішніми”: 1) “Фізика” (надалі “Ф”) — матеріали, з яких вони були виготовлені, ознаки технологічного характеру і т. д.; 2) “Геометрія” (надалі “Г”) об’єктів, тобто їхня форма та особливості, використані для визначення розмірів, профілів, розрізів, об’ємів та ін.; 3) “Семіотика” (надалі “С”)
— будь-які фігурні ознаки на об’єктах — орнаменти, підписи, сцени, символи, написи і т. д.; та трьома “зовнішніми”: 1) “Час” (надалі “Ч”) — тобто різноманітні ознаки, що вказують на який-небудь період історії археологічного об’єкта: виникнення, зміна, зникнення, нове застосування і т. д.; 2) “Місце” (надалі “М”) — поняття в широкому розумінні, не лише просторова чи географічна прив’язка, але й як зв’язок з культурно-іс­торичним середовищем (майстерні, школи, суспільства, культури); 3) “Функція” (надалі “Фк”) — поняття також в широкому розумінні на різних рівнях: фізична чи матеріальна (наприклад, призначення знарядь праці), соціологічна (наприклад, зв’язок приміщен­ня чи об’єкта з різними видами суспільної активності — з політикою, релігією і т. д.), екологічна (наприклад, пристосування поселення до складних природних умов), сим­волічна (наприклад, значення мистецьких пам’яток і т. д., груп ознак)” [23. С. 120-122]. Теоретичне обґрунтування цих позицій підкріплене настільки вагомими аргументами, що й досі не викликало суттєвих заперечень з боку опонентів і, на нашу думку, може бути застосоване під час систематизації ранньосередньовічної кераміки. Коли це так, то чи не найважливішою стороною зазначеної проблеми залишається послідовність аналізу груп ознак. До речі, ще в середині 50-х рр. А. Августіннік запропонував вив­чати давню кераміку за послідовністю її виготовлення. Своє кредо він сформулював наступним чином: “Кераміка, як продукт суспільного виробництва, повинна мати кла­сифікацію побудовану на ознаках, що створювалися в процесі виробництва. Це можуть бути особливості керамічного черепка, особливості формування, випалу, оздоблення і своєрідність форми виробу” [1. С. 149]. Не поділяючи ознаки артефактів на “внутрішні” і “зовнішні” групи, дослідник вбачав вивчення кераміки за такою схемою: “А) відбір артефактів за зовнішніми ознаками типових зразків, які характеризують матеріали розкопу в кількісному вигляді; Б) дослідження черепків і виробів за такими групами ознак: І група — форма, розміри, конструктивні особливості виробу або черепка; II група
— властивість черепка: а) кількісний і якісний склад керамічної маси; б) характеристика промішування маси; в) метод формування і оправлення; г) результати дії вогню; ПІ гру­па — викінчення виробу: а) орнаментація, розпис; б) ангобування, інші оздоблення; в) клейма; IV група — призначення виробу: а) експлуатаційні ознаки по наявності на стінках посуду органічних решток; б) експлуатаційні ознаки по сукупності додаткових даних”[1. С. 149]. Інші, спеціальні дослідження в галузі давнього виробництва кераміки (на теренах колишнього СРСР), як правило, опирались на схему А. Августінніка. В них розвинуто і удосконалено теоретичний та технічний підхід під час вирішення цієї проблеми, а також деталізовано окремі її аспекти [14; 15. С. 137-157; 16. С. 10-43 та ін.] Великою заслугою А. Августінніка є обґрунтування послідовності вивчення, як виявилось пізніше, “внутрішніх” груп ознак. Про життєздатність цієї схеми можна судити з того, що більше ніж через чверть століття вона не ввійшла в протиріччя з по­зицією Ж.-К. Гардена [23. С. 114-208]. Узагальнюючи набуті досягнення, Ж.-К. Гарден запропонував чотири шляхи вивчення артефактів, для яких відомими є ті чи інші групи ознак. Ці шляхи стосуються уже сформованих колекцій, а також матеріалів розкопок. Суть запропонованої ним послідовності операцій над матеріалом полягає у встановленні систематичних відповідностей між “внутрішніми” властивостями об’єктів, тобто арте­фактів, та їх зовнішніми характеристиками, шляхом постійного поступово-обертового руху між ними [23. С. 131].
Оперування над матеріалом, отриманим за останні роки шляхом розкопок (Пліс — несько, Буківна, Стільсько, Гологірки) та опрацювання польової документації і фондо­вих колекцій (Незвисько, Кодин-І, ІІ, Пліснесько та ін.) (рис. 1), базується на наведених теоретичних розробках. На цій стадії дослідження аналіз кераміки починається за умови, коли дві групи “зовнішніх” ознак, а саме — місце і функція є вже відомі в кожному конк­ретному випадку, тобто ті дані, якими ми володіємо. А це в свою чергу означає, що пос­лідовність запропонована Ж.-К. Г арденом є такою: “М”^“Ф”^‘Т”^“С”^“Фк”^“Ч” [23. С. 129-130]. Логіка вибору наведеної схеми підтверджується ще й тим, що аналіз матеріалу починається не з похідної, а з висхідної групи ознак, тобто — місця.
Найраніші керамічні комплекси райковецької культури в українському Прикар­патті виявлено на поселеннях в Кодині [54. С. 28-29, 42-45], Назвиську [62. С. 222-238;
63. С. 98-101], Рашкові [11; 12. С. 176-184], Чорнівці [20. С. 266; 21. С. 224; 52. С. 331;
53. С. 24; 69. С. 80-93] та інших пам’ятках. Селища Кодин-І і Кодин-ІІ хронологічно охоплюють як перехідний етап від празької до райковецької культур (період ІІ Б) [54. С. 26-27], так і ранні фази останньої (період ІІІ А та ІІІ Б) [54. С. 26-28], які були виділені на основі стратиграфії асинхронних об’єктів [54. С. 24] та еволюції форм ліпних і кружальних горщиків [54. С. 10-14]. Нажаль, у детальному описі відсутні стратиграфічна колонка на конкретній ділянці локалізації будівель, ям, та в їхніх за­повненнях, а також рівень денної поверхні, тобто всі ті ознаки, що характеризують місце того чи іншого об’єкта в широкому розумінні цього слова. Виділяючи періоди, дослідники уникнули “присутності” лише явно різночасових об’єктів, деструкції яких перекриваються пізнішими, або перекривають раніші споруди та ями. Ті ж об’єкти, що знаходяться поряд і не перекриваються (ж. № 1, 2 — період ІІІ А; ж. № 3, 32 і ж. № 18, 19 — період ІІІ Б та ін.) [54. С. 71. Табл. 10], віднесені ними до одного періоду, хоча під кутом зору планіграфії вони є, без сумніву, асинхронні. Навіть загальні риси еволюції керамічних комплексів, що простежуються в матеріалах зазначених поселень, а саме видозміна форми верхніх частин горщиків та їх орнаментики [54. С. 10-17, кореляцій­на таблиця. — С. 34а], не дозволяють, на нашу думку, розмежувати ці та інші об’єкти, оскільки під час систематизації була застосована інша послідовність розгляду груп ознак, а також не враховувалися фізичні властивості керамічного тіста. Хоч доступне, на даний час для нас джерело — введені у науковий обіг матеріали з поселень-Кодин І та ІІ — не дає змоги внести корективи, в запропоновану дослідниками періодизацію і хронологію, і детальніше розчленувати різночасові комплекси та показати планувальну структуру селищ в статичних зрізах й динаміці, проте уже зараз можна з впевненістю сказати, що ціла низка зв’язуючих елементів, котрі простежуються під час застосуван­ня обраного нами підходу знаходять своє підтвердження. Перш за все, мова йде про кухонний посуд з найпізніших комплексів, де добре простежується взаємозалежність між вибором текстури керамічного тіста, способом формування та характером випалу. Підсумовуючи розляд матеріалів з поселень Кодин-І та ІІ все ж таки слід зазначити, що окремі комплекси на досліджених ділянках досить добре розчленовані. А це, в свою чергу, певним чином, дозволяє використовувати запропоновану І. П. Русановою та Б. О. Тимощуком періодизацію і відносну хронологію та погодитися з планувальною структурою окремих частин селища.
Дещо інша картина спостерігається під час аналізу керамічних комплексів з Незвиська. Як було вже зазначено, в польовій документації Г. І. Смірнової вдалося
віднайти деякі ознаки групи “М”, зокрема, рівні денної поверхні та максимальні гли­бини слов’янських об’єктів, які були віднесені дослідницею до раннього періоду рай- ковецької культури ще тоді, коли її критерії лише викристалізовувалися, тобто в кінці 50-х рр. [63. С. 98-101]. Введений у науковий обіг матеріал подано в описовому плані, а слов’янський горизонт поділено на два етапи [63. С. 99]. У житлах № 5 і 8 (8а), що належать до першого етапу, зустрічалися посудини одного виду — горщики, які мали архаїчний вигляд. В їхньому тісті домінував шамот, що надавало поверхні стінок риси нерівності та шерехатості [63. С. 99]. Випал посудин світло-жовтого кольору. Черепки в зломі одношарові. Як слушно зауважила дослідниця: “У цих горщиків, на відміну від посуду того ж типу із землянки № 4 (другий етап — курсив М. Ф.), вінця майже не відігнуті, а шийка ледве виражена. їхньою особливістю є також наявність у деяких по­судин горизонтально згладженого краю вінець і відсутність будь-якої орнаментації. За рештою ознак і, зокрема, за технікою ліпки, цей посуд подібний до кераміки з ж. № 4” [64. С. 7] (рис. 2). На думку автора розкопок, “кераміка з цих напівземлянок має багато спільного з керамікою празького типу” [63. С. 99]. Отже, основним видом посуду для цього етапу є “горщики, або як їх називають урни, що мають витягнуті пропорції, слабо відігнуті вінця і ледве виражену шийку. Орнаментація на цих посудинах швидше за все складає виключення” [64. С. 14]. Така характеристика дозволила Г. І. Смірновій, а дещо пізніше В. Д. Барану [9. С. 204] віднести цей етап до празької культури.
Другий етап дослідженої ділянки селища, на думку дослідниці, слід датувати
VIII — IX [63. С. 99], в той час як В. Д. Баран відносить його до V!! ст. [9. С. 204]. Нам видається, що згідно планіграфічних і стратиграфічних спостереженнь спочатку цей етап необхідно розділити на два асинхронні комплекси: ранній і пізній. До раннього відносяться житла, долівка яких підмазана жовто-зеленою глиною. Вони були збудо­вані відразу ж після першого етапу. Найкращою характеристикою зазначеного комп­лексу можуть слугувати матеріали з ж. № 4. Як зазначає Г. І. Смірнова, “при зачистці долівки землянки № 4 знайдено тільки ранньослов’янський матеріал, представлений уламками тільки ліпних сіроглиняних горшків з шерехатою поверхнею. В цілому, в житлі зустрічаються два види посуду: 1) посуд першого виду має злегка відігнуті вінця, рівномірно-сферичні боки, що планомірно переходять в дно, діаметр якого порівня­но із загальною висотою посуду, невеликий; 2) другий вид кераміки представлений уламками сковорідок з вертикальним бортиком” [64. С. 4]. До цього слід додати, що в тісті окремих уламків кераміки поряд з шамотом виступає великозерниста жорства. Орнаментованого посуду небагато. Пальцевими вдавленнями та косими насічками прикрашені вінця горщиків та бортики сковорідок [63. С. 99. Рис. 10, 4]. Таким чи­ном, в ранніх комплексах II етапу селища із Незвиська змінюються: форма горщиків і, зокрема, їх верхня частина, характер формувальної маси, випал, а також з’являється орнамент у вигляді пальцевих вдавлень.
Зміни, що спостерігаються під кінець другого етапу (пізні комплекси), найкраще віддзеркалюють керамічні збірки з ж. № 6, 12 та я. № 27. Якщо посуд з житла № 6 дуже подібний до посуду початків другого етапу і, зокрема, з ж. № 4 [64. С. 9], то вже матеріал з ж. № 12 засвідчує певний прогрес в керамічному виробництві (рис. 3). Хоча основна робота у формуванні корпусу горщиків залишається ще ліпною, проте симетричність верхніх частин та горизонтальне загладжування стінок вже вказує на використання слаборотаційного круга. Водночас, у фактурі керамічного тіста з’являється більший відсоток грубозернистої жорстви, яка разом з шамотом ще складає основу домішок. Порівняно з раннім комплексом, колір випалу суттєво не змінився. Змінилася лише стилістика — форма та основні пропорції. Горщики набирають вигляду опуклобокості, з добре вираженим овальним тулубом, плавними заокругленими плічками, невисокою, відносно короткою, шийкою, чітко відігнутими назовні косозрізаними вінцями [64. С. 4. Табл. 7] (див. рис. 3). Профілі верхніх частин практично не відрізняються від ран — ньокружальних та кружальних фрагментів кераміки з я. № 27. Як зазначає дослідниця, цей “грубий ліпний посуд супроводжувався керамікою, виготовленою на гончарному колі (Табл. ХУІ, 1—6). Остання відрізняється доброю глиняною масою з домішками колчедану, який надає поверхні посудин золотистий відблиск, гарним випалом і бага­тою орнаментацією у вигляді горизонтальних і хвилястих канавок. Відігнуті вінця цих посудин мають косо-, або горизонтально зрізаний край” [64. С. 13].
Як бачимо, наприкінці функціонування Незвиського селища з’являється ран — ньокружальна та кружальна кераміка. її поява характеризується змінами фізичної маси, техніки і технології конструювання, пропорцій і форм, випалу та орнаментації, які почергово виступають впродовж всього другого етапу. При цьому необхідно за­уважити, що наведений вище прогрес у виготовленні горщиків підтверджується не тільки стратиграфічно, але й синхронними, поступовими змінами в житлобудівництві та планувальній структурі, а саме — в незначному збільшенні параметрів земляних котлованів, в деяких відмінностях під час спорудження опалювальних пристроїв та мощенні долівок тощо. Наприклад, в ранніх комплексах (ж. № 8а, 5, 10 та, “нововве — дені” нами житла в кв. 66 — 6в, 7а, 7в) розміри стін земляних котлованів сягають від
2,4 до 3,2 м, долівки утрамбовуються жовтими суглинками, а печі-кам’янки, складені з масивного каміння. А в об’єктах, що відносяться до пізнього комплексу, зокрема в житлах № 4, 8, 11, 13 і заглибленій споруді, яка злокалізована нами в квадратах 8ж, 8з, 9е, 9ж, 9з, спостерігається незначне зростання середніх розмірів земляних котлованів, від 2,8 до 3,4 м, а земляні долівки утрамбовуються жовто-зеленою глиною. Житла № 6,
12, 14, 15 і два “нововиявлених” в кв. 6е, 6д, 7е, 7д та 3д, 3г, 4д, 4г характеризуються подальшим зростанням середніх розмірів стін земляних котлованів (від 3,0 до 3,6 м), слабовираженою долівкою та використанням дрібного каміння для спорудження пе — чей-кам’янок (рис. 4).
Перехід від ліпного до ранньокружального посуду є надзвичайно важливою ланкою в розвитку гончарної справи як в плані хронології (група ознак “М”), так і тех­нології виготовлення (група ознак “Ф” та “Г”). Ці групи ознак настільки взаємозв’язані
і взаємозалежні, що ще раз обґрунтовувати їх та доводити право на існування, на наш погляд, немає потреби. А тому, підтвердження синхронності змін в технологічному процесі та часі переходу до ранньокружальної кераміки на інших поселеннях має неабияке значення. Таку ж картину, щодо появи ранньокружальної кераміки, яка просте­жується в Незвиську, можна було б спостерігати детально проаналізувавши матеріали селищ Рашків-І та Чорнівка-І. На селищі Рашків-І, де розкопано 80 заглиблених жител, Я. В. Баран виділяє за хронологічною схемою Б. О. Тимощука три етапи розвитку селища протягом УІІ-початку ІХ ст. [12. С. 176]. Ці етапи він простежує на базі асин­хронних комплексів. Однак, поставивши перед собою зовсім інші цілі та опираючись на вже розроблені на той час схеми періодизації і хронології, дослідник не звернув належної уваги на ті питання, які ми зараз розглядаємо. Водночас, навіть неглибоке ознайомлення з матеріалами селища Рашків-І [11. С. 3-6; 12. С. 176] дозволяє висловити думку про аналогічність технологічного процесу керамічного виробництва протягом третього етапу існування селища.
Не менш цікавими та важливими є матеріали з селища Чорнівка-І. Тут, згідно попередніх повідомлень [20. С. 266; 21. С. 224; 52. С. 331; 53. С. 24; 69. С. 80-93], на дослідженій ділянці відкрито більше двох десятків жител та півтора десятка госпо­дарських ям. Оскільки результати досліджень у повному обсязі ще не введені у науковий обіг, то зупинятися на окремих його частинах, на нашу думку, ще передчасно. Разом з тим, потрібно відзначити, що непогану уяву про перехід до ранньокружальної кераміки можна проілюструвати матеріалами з поселення Чорнівка-ІІ, яке розташоване поблизу селища Чорнівка-І. В 1979 р. автором у складі Прикарпатської слов’яно-руської архео­логічної експедиції АН СРСР досліджувалися три асинхронні житла, які І. П. Русанова (керівник експедиції) віднесла до УІІІ-Х ст. [52. С. 331; 53. С. 24]. В цьому контексті важливий не стільки сам факт наявності різночасових об’єктів в тій частині поселення, котра зараз перебуває під лісовим покривом, скільки стратиграфічні спостереження та аналіз рухомого матеріалу, що є в нашому розпорядженні. Так, характер заповнення, рівні денної поверхні та інші ознаки групи “М” вказують, що земляні котловани двох найраніших заглиблених жител (.№ 4 та 5) зазнали впливу антропогенного фактора, а на залишки найпізнішого (.№ 3) — впливали лише природні чинники, про що також свідчить і збережена западина, тобто поверхневі сліди об’єкта, на місці останнього. Віднайдений в зазначених об’єктах матеріал підтвердив послідовність та взаємозв’язок тих змін у виготовленні керамічного посуду, що спостерігаються на завершальних етапах розвитку Кодина-І, ІІ та Незвиська.
Перехід до виготовлення ранньокружального та кружального посуду, тобто подальший поступ у виготовленні кераміки, простежується на матеріалах Буківни і Пліснеська — пам’ятках, де на значній площі досить добре розчленовані різночасові комплекси.
За стратиграфічними даними дослідженої ділянки селища простежено три пе­ріоди його розвитку: ранній (слов’янський), середній (перехідний) Буківна (рис. 5, 6) та пізній (давньоруський — ХІІ-середини ХІІІ ст.) (див. рис. 6). Як і на прикладах попередніх пам’яток, тут застосовано обраний нами підхід систематизації рухомого матеріалу. Стратиграфічні спостереження (рис. 7) дають підстави виокремити об’єкти раннього періоду до трьох послідовних етапів розвитку. Для цих етапів притаманні кухонні горщики, які за текстурою керамічного тіста, формою, пропорціями, технікою конструювання, випалом та орнаментацією можна поділити на три відповідні групи. У текстурі керамічного тіста горщиків першої групи переважає грубий середньозернистий шамот (рис. 8, 5—8; 9, 1-10; 10, 2-3), або ж середньозернистий шамот та жорства (рис. 11,
1, 2; 12, 1, 3). Детальні спостереження над зламами стінок вказують на технологію конструювання цього посуду шляхом кільцево-спірального наліплення на слаборо — таційному крузі. Випал проводився на слабкому вогні, можливо відкритому вогнищі чи в звичайних печах, оскільки зібрані фрагменти мають блідо-жовтий та блідо-сірий колір. Вигляд горщиків зберігає овалоподібну форму з максимальним розширенням у 2/3 частині їхньої висоти. Вінця ледь відхилені, з вертикально-зрізаною і заокругленою верхньою губою, яка іноді прикрашена пальцевими вдавленнями чи косими насічка­ми, або ж сильновідхилені, косо зрізані. Варто зауважити, що обидва варіанти вінець співіснують протягом функціонування ж. № 43 [78. С. 10-14, 17, 36. Рис. 11, 1-3, С. 37. Рис. 12. С. 38. Рис. 13, 5-10. С. 39. Рис. 14. С. 44-45. Рис. 19. С. 50. Рис. 24, 2-3].
Протягом другого етапу керамічна група характеризується значними техно­логічними змінами, котрі фіксують своєрідний “технологічний стрибок”. У текстурі керамічного тіста поступово зникає шамот. Його місце займають мінерали (жорства, велико — та середньозернистий пісок), замішані на легкосуглинковій основі. Профі­лювання пустотілої ємкості формується на швидкоротаційному крузі, а це значить, що кільцево-спіральний метод конструювання поступово переходить у витягування. Внаслідок застосування нової техніки конструювання горщики виходили асиметрич­ними, хоча їхня форма зберігає основні пропорції, які присутні для попередньої групи. Найбільше розширення припадає на 2/3 частину посудин. Плічка і шийка стають дедалі краще виражені, а верхня губа вінець викінчується вертикальним та косим зрізом. Удосконалюється й випал. Цеглястий та світло-сірий кольори стінок свідчать уже про те, що випалювання проходить в гончарних печах. Докорінно змінюється і орнаментика. На вінцях, шийці і тулубі з’ являються рифлені візерунки у вигляді прямих і хвилястих ліній. Про тісний зв’язок першої і другої груп свідчать керамічні комплекси з жж. № 33 (див. рис. 8. 5-10), № 34 (див. рис. 12), № 43 (див. рис. 9), 54а (рис. 13, 12-15), яя. № 36 (рис. 14, 1-4), 41 та 44 (рис. 15, 1-4, 6-7), де простежуються зміни у всіх групах “внут­рішніх” ознак: формі, профілюванні верхніх частин посуду, тексктурі тіста, випалі та орнаментації. Тут слід зазначити, що керамічне виробництво, як і виробництво взагалі, завжди знаходиться в динаміці, охоплюючи хронологічно суміжні етапи.
Протягом третього етапу текстура керамічного тіста стабілізується. До легкосуг — линкової основи гончарі добавляли мінеральні домішки і, зокрема, пісок. Його кіль­кість досягає від 40 до 70 %[6]. Одночасно збільшується й вміст органіки, яка становить 7-12 % від маси керамічного тіста[7]. Нова, якісно відмінна текстура керамічного тіста, вимагала, очевидно, не лише удосконалення техніки конструювання, але й технології випалу. Поряд з одношаровим цеглястим (нередукованим) випалом з’ являються перші ознаки редукції. Вони простежуються у вигляді темно-цеглистого, темно-коричневого та сірого кольорів як в одношарових, так і тришарових зламах стінок. Все це свідчить про пічний випал горщиків у особливому, редукованому (відновлювальному) режимі. В процесі випалу він дозволяв заповнювати пористість стінок хімічним шляхом, тобто димленням. Формування ємкості відбувалося на швидкоротаційному крузі за допомо — гою витягування. На внутрішніх і зовнішніх стінках посудин збереглися спіралеподібні сліди. Ззовні вони іноді вкриті тоненьким (до 0,5 мм) прошарком мучнистої суспен­зії. Пропорції і форма горщиків зазнають незначних змін — середня і нижня частини набувають овалоподібної форми. Однак, максимальне розширення все ще припадає на 2/3 загальної висоти. Плечики і шийка добре профільовані. Спостерігається також контрастний перехід до вінець, які сконструйовані у вигляді косого зрізу (див. рис. 15, 1-4; 16, 7-8). Останній згодом переростає в слабо — (див. рис. 13, 12; 15, 7; 17, 18-19) та добре виражений манжет (рис. 18; 19, 1-2; 20, 1-2; 3-5). На плічках і шийці з’являється рифлений і хвилястий візерунок з п’яти-шести паралельних ліній, а також штампиковий орнамент у вигляді косих насічок. Варто зауважити, що за всіма показниками анало­гічна кераміка має масове поширення на короткотривалих поселеннях в Коростоватій, Стільську, Гологірках та інших пам’ятках, що відносяться до цього етапу.
Протягом двох наступних періодів функціонування селища спостерігається по­дальша еволюція цієї категорії посуду. Всі горщики з об’єктів середнього (жж. №№ 9,
32, 42, 54, яя. №№ 44, 49) і пізнього (жж. №№ 2, 3, 4, яя. №№ 37, 38, 35, 4, 8, 9) періодів, виготовлені з легкосуглинкового тіста з домішками середньо — та дрібнозернистого піску. Проте, його кількість значно менша, ніж в третій групі першого періоду. Вона складає всього 40-50 % від загальної маси, а кількість органічних домішок досягає 10-15 %. Формування посуду здійснювалося на швидкому ротаційному крузі шляхом витягування пустотілої ємкості з одного шматка керамічного тіста. На зовнішніх стінках виробів проступає мучниста суспензія товщиною до 0,05 мм. Кардинальних змін зазнає випал виробів. Майже вся кераміка виявилась редукованою, тобто є сірого, темно-коричне­вого, темно-сірого та чорного кольорів, з однотиповим забарвленням в зломі (рис. 21). Водночас поступово змінюються об’єм і пропорції кухонних горщиків. Максимальне розширення тулуба переноситься до 3/4 висоти посудин, простежується контраст у переході від плічок до шийки, яка укорочується і стає вертикальною, а також від шийки до вінець. Останні значно потовщуються, стають масивними, рельєфно вираженими із закраїнкою з внутрішньої сторони. Дещо іншою є і орнаментика. Рифлений лінійний візерунок, у вигляді широких горизонтальних ліній (шириною 2-3 мм і глибиною до
1,5 мм), покриває плічка та тулуб.
Впродовж цих періодів прогресивні зміни охоплюють не лише керамічне, але й інші види виробництва, в т. ч. й житлове та господарське будівництво, планувальну структуру поселень тощо. Оскільки зазначені періоди (II і III) селища Буківна виходять за рамки наших зацікавлень, то на них ми зупинятися більше не будемо, хоча в плані хронології давньоруських пам’яток це надзвичайно важливо. Отже, матеріали отримані під час розкопок селища Буківна демонструють всебічну еволюцію кераміки в часи впровадження і становлення як слабо-, так і швидкоротаційного гончарного круга.
На подібний шлях розвитку кухонних керамічних горщиків вказує аналіз ма­теріалів і з інших пам’яток, зокрема, Пліснеська (рис. 22, 23). Порівняно з Буківною слов’ янський період давнього Пліснеська є значно коротшим, хоча у свій час, найраніші об’єкти окремі дослідники відносили навіть до кінця VII ст. [36. С. 292-294]. Аналіз польової документації і звітів І. Старчука, а також результати наших досліджень дозво­лили виділити, два періоди: слов’янський та давньоруський [81. С. 22-23; 83. С. 52-53;
85. С. 256-278; 86. С. 279-286] (рис. 25). Основу детальнішого членування, і зокрема виділення етапів, склали стратиграфічні спостереження (перекриття одних об’єктів іншими, глибини котлованів, рівень їхньої денної поверхні, характер заповнення та деякі риси конструкцій споруд в т. ч. і опалювальних пристроїв) (рис. 24).
На першому етапі керамічна група є досить малочисельною. її найраніші ма­теріали знаменують початок “технологічного стрибка”. Текстура керамічного тіста віднайденого посуду складається з суглинкової основи і домішок таких мінералів як жорства, велико — та середньозернистий пісок, який добре проступає на поверхні стінок. Випал виробів проводився, очевидно, в побутових печах, оскільки фрагменти горщиків мають однотонне, блідоцеглясте, цеглясте та світло-коричневе забарвлення. Формування пустотілої ємкості відбувалося на швидкоротаційному крузі, про що свідчить не лише описана вище текстура тіста, але й порівняно невелика і рівномірна товщина стінок. Середня і нижня частина горщиків характеризуються овалоподібною формою. Плечики і шийка добре профільовані. Перехід до відігнутих назовні косозрізаних вінець кон­трастно виражений. Максимальне розширення припадає на 2/3 частини від загальної висоти посудин. На плічках з’ являється рифлений лінійний та хвилястий орнаменти (рис. 26). Згодом, протягом другої половини цього етапу, текстура керамічного тіста удосконалюється. Місце жорстви займає велико — та середньозернистий пісок. Така зміна не могла не позначитися на формі посуду. Необізнаність з новими технологіч­ними вимогами призводили до різної усадки, щойно виготовлених на гончарному крузі, горщиків, які набували асиметричної форми (рис. 27). У профілюванні верхніх частин горщиків спостерігається контрастний перехід від шийки до косо зрізаних та ледь помітних манжетоподібних вінець. Решта стилістичних ознак та орнаментика залишаються майже незмінними. Разом з тим, дещо стабілізується й випал. Всі частини посуду мають цеглястий, поки що однотонний колір.
На другому етапі фактура тіста покращується. Внаслідок домішування велико-, середньо — та дрібнозернистого піску, процентний вміст якого досягає 40-70 %, фор­мувальна маса стає легкосуглинковою, що в плані технології є надзвичайно важливо, оскільки конструювання горщиків з такого керамічного тіста можливе лише на швид — коротаційному крузі, шляхом витягування. Пропорції посуду не зазнають відчутних змін. Найбільше розширення залишається на відмітці 2/3 від загальної висоти, а спів­відношення інших параметрів виробів не складає винятків щодо посуду райковецької культури. Деяких змін зазнають форма, випал та стилістика. Середня і нижня частини зберігають овалоподібний вигляд. Перехід від тулуба до плічок ледь помітний, а від плічок до шийки дещо плавніший, ніж на попередньому етапі. Косо зрізані вінця трансформуються в слабко виражений манжет. Нова, якісно відмінна текстура тіста, потребувала удосконалення випалу. З’являються перші ознаки редукції. В зломі стінок вже простежується прошарок сивого, або чорного кольорів, що вказує на пічний режим випалу. Плічка і шийка прикрашуються рифленним лінійним (5-6 ліній) та штампико — вим орнаментами (рис. 28). Протягом давньоруського періоду кераміка з Пліснеська розвивається подібним чином як на селищі Буківні (рис. 29).
Отже, впродовж часу функціонування кожного окремо взятого поселення, про­стежуються зміни усіх груп ознак кухонних горщиків: пропорцій і форм, текстури тіста, техніки й технології конструювання, характеру випалу та орнаментації. Вони чи не найяскравіше віддзеркалюють хронологічний аспект. А тому, простеження, навіть в загальних рисах, цих змін в масштабі регіону, що базуються на матеріалах з чітко стратиграфічно розмежованих асинхронних комплексів окремих пам’яток, разом з динамікою житлобудівництва і їхньої планувальної структури та окремими часовими індикаторами дозволяють вирішувати питання відносної хронології та періодизації різночасових поселень останньої чверті І тисячоліття н. е.
Еволюція кухонних горщиків з найраніших комплексів зазначеної культури (Ко — дин-І та II) була показана І. П. Русановою та Б. О. Тимощуком через видозміну форм посуду і, зокрема, його верхніх частин [54. С. 11-15]. Не розглядаючи текстури кераміч­ного тіста і характеру випалу, дослідники все ж таки зазначали, що “ліпна слов’янська кераміка виготовлена з домішками піску, жорстви або шамоту. Зерна домішок просту­пають на поверхню посудин і роблять її шорсткою. Колір посудин коричневий, або сірий, випал слабий, черепки, як правило, крихкі і легко ламаються” [54. С. 11]. Крім того, для горщиків типу II, котрі походять не тільки з ранніх (що є цілком закономірно для провінційно-римського часу), але й пізніших комплексів притаманне “туге тісто, дрібні домішки та рівна шорстка поверхня.” [54. С. 14]. Зважаючи на аналогії щодо форм, пропорцій та орнаментації горщиків, характерних для II етапу Незвиська, III A, III Б періодів Кодина-І та II [63. С. 87; 54. С. 27-28] у нас немає жодних сумнівів в тому, що перехід від використання шамоту до жорстви супроводжується вдосконаленням техніки ліпки на слаборотаційному крузі і появою пічного випалу, що проявляється через сивий та коричневий кольори посудин. Така взаємозалежність (текстура тіста^- техніка конструювання-^режим випалу) притаманна для будь-якого етапу керамічного виробництва і складає зараз один з напрямків в технологічних дослідженнях над цим матеріалом [95. S. 29-38; 100. S. 175-178; 104. S. 14; 106. S. 304]. Початок зазначеного переходу не є винятком і не несе в собі локальних особливостей, а характерний і для інших регіонів поширення слов’янства. Наприклад, в “закритому комплексі” — мо­гильнику в Прші [107. S. 172] (Словаччина) — виявлено керамічний матеріал, який за тістом, технікою конструювання і випалом аналогічний до матеріалу з пізніх комплексів
II етапу селища Незвисько та ІІІ А і ІІІ Б періодів з Кодина-І, ІІ. Цей могильник до­слідник відносить до кінця аварської доби [107. S. 172], тобто до ІІ половини VIII ст. Притягнення аналогій з широковідомих пам’яток доброї збереженості Центральної і Північно-Східної Європи не вбачаємо за доцільне, незважаючи, навіть, на наявність там десятків культурних верств. Так, під час розкопок Ополє Острувка (11 верств) В. Го — лубовіч розділив матеріал не по об’єктах (“in situ”, “заповнення” тощо), а по верствах. Відсутність детальної стратиграфії і, як наслідок, малодостовірність віднайденого матеріалу, призвело до того, що в одну верству (в т. ч. й до об’ єктів) віднесено явно різночасові артефакти [99. S. 116-117 (ryc. 3)]. Подібний стан справ характерний і для інших пам’яток цього часу, які часто вважаються еталонними.
Подальшу еволюцію кераміки досить добре ілюструють найраніші керамічні комплекси з Буківни (ж. № 25^я. № 5^-ж. № 34 б^-ж. № 34 а^ ж. № 43^-ж. № 33^- я. № 40^-я. № 36), аналіз яких дозволяє висловити думку, що зміни у фактурі тіста призвели до удосконалення техніки конструювання пустотілих ємкостей та інтенсивного пошуку необхідних температури і режиму випалу. На один із ймовірних шляхів зазначеного процесу вказують зміни внутрішніх груп ознак посуду, що були віднайдені в ж. № 43. Без сумніву, весь цей посуд виготовлявся на крузі, але техніка конструювання була, очевидно, різною. Якщо горщики, в тісті яких переважав шамот, виготовлялися шляхом кільцево-спірального наліплення при малих обертах, то один із горщиків, в тісті якого шамоту не виявилось, мабуть, конструювався на швидкоротаційному крузі. Подібно до виготовлення пустотілих ємкостей прогресував і випал. Крім одношарових, поступово з’являються дво — і тришарові в січенні стінки посуду (див. рис. 15, 1-7). І тут випливає надзвичайно важливий аспект — співіснування різних форм горщиків і, зокрема, їхніх верхніх частин, які для багатьох дослідників є не лише основою під час побудови класифікаційно-типологічних схем, але й своєрідним хронологічним індикатором. Зміна текстури тіста проходила синхронно з вдосконаленням техніки конструювання і, як наслідок, відобразилась на формі посуду та характері орнаментації. Овалоподібні посудини, в тісті яких переважав шамот, формувалися на слаборотацій — ному крузі. Вони характеризуються ледь помітним переходом від тулуба до майже вертикальних вінець. Натомість посудини з переважаючим вмістом жорстви у текстурі тіста уже виготовлялися на швидкоротаційному крузі, внаслідок чого зазнало змін і профілювання їхніх верхніх частин. Перехід від тулуба до плічок, а далі і до шийки та вінець, стає більш контрастним. Саме в цей час змінюється і орнаментація — пальцеві вдавлення і насічки на вінцях горщиків поступаються місцем лінійному і хвилястому орнаментам, які наносились здебільшого на шийці, плічках і тулубі. Отже, форма по­суду і характер орнаментації є не висхідним, а похідним моментом еволюції кераміки і тому не може займати головне місце в хронології чи періодизації.
Подібні зміни у виготовленні кухонного посуду спостерігаються не лише в При­карпатті. їхні прояви тією чи іншою мірою зафіксовано на багатьох пам’ятках раннього середньовіччя в сусідніх реґіонах: Нітрі на Лупці [93. Б. 206 (гус. 21, 22)], Жітавській Тоні [94. Б. 100], Скаліці [102. Б. 165], Височанах на Диї [101. Б. 348] та ін.
Як уже зазначалося вище, керамічна група II етапу селища Буківна (ІІ половини ІХ ст.) знаменує значний “технологічний стрибок”. У текстурі тіста повністю зникає шамот. Його місце займають жорства, велико — та середньозернистий пісок, що зумовило впровадження нових прийомів конструювання пустотілих ємкостей, зокрема, на швид — коротаційному крузі. Необізнаність з новими технологічними вимогами призводили до різної усадки виготовлених горщиків, котрі набували асиметричної форми. У профілю­ванні верхніх частин посуду спостерігається контрастний перехід від шийки до вінець, викінчення яких характеризується горизонтальним, косим та вертикальним зрізом, що поступово переходить в слабо виражений манжет. Сказане добре простежується не лише на матеріалах Буківни (ж. № 34а, яя. №№ 40, 41) і Пліснеська (ж. № 4 та ж. № 7), але й має аналогії в інших археологічних комплексах середньовічної доби в Центральній Європі, які добре датуються стратиграфічними даними та речовим матеріалом. Так, на городищі Поганско [105. Б. 3-40 (оЬг. 8 а, 10, 12 а)], могильниках Голубіч [97. Б. 450] і Тварожне [96. Б. 491] (Великоморавська доба) були виявлені кухонні горщики, еволюція яких віддзеркалює охарактеризований вище “технологічний стрибок”. Кульмінацію розвитку слов’янської кераміки знаменують III етап Буківни, II етап Пліснеська, а та — кож матеріал з короткотривалих поселень. Головними, визначальними ознаками щодо кухонного посуду в цей час є стабілізація текстури керамічного тіста, конструювання пустотілих ємкостей шляхом витягування, домінування манжетоподібного викінчення вінець і впровадження редукованого випалу. Серед них особливої уваги заслуговує останнє — впровадження редукованого випалу, яке не потрапляло в поле зору фахів­ців. Редукування, як спосіб усунення пористості стінок посуду і надання йому стійкої водонепроникності, було викликане кардинальною зміною текстури тіста. Оскільки, кухонні горщики використовувалися для приготування їжі, то під час їх експлуатації на стінки посудин тривалий час діють два, різні за своєю природою, чинники — вогонь та рідина. З однієї сторони, різке нагрівання стінок вимагає механічних домішок в якості амортизатора, а з другої — розширення пористості, що проходить при цьому, створює умови для проникнення вологи. Зміна керамічного тіста виявилась однією з найскладні­ших ланок в технологічному ланцюгу виготовлення кружальної кераміки. Як показали результати аналізу керамічного тіста посуду III етапу з Буківни, II етапу з Пліснеська та із Стільська, до добре промішаної суглинкової маси додавали не лише мінерали, але й органіку. Однак, при високих температурах вона згорала, не даючи бажаного ефекту під час експлуатації. В процесі пошуку нових технологій шляхом проб і аналізу давні гончарі почали вдаватися до редукування. На думку польського дослідника Є. Круппе, суть редукування кераміки полягає в тому, що на певному етапі її випалу закривається піч, в якій завдяки відсутності доступу повітря відбувається надмірне скупчення вуг­лекислого газу. Внаслідок цього, у керамічному матеріалі проходить хімічна реакція Ре2О3+С0=С02+2Бе0 [103. Б. 147]. Якщо дія хімічної реакції охоплює всю товщину стінки, то остання є одношаровою в зломі, а якщо лише частково із внутрішньої та зовнішньої сторін — то тришаровою [103. Б. 149]. Необхідність редукційного випалу Є. Круппе довів експериментом. Він вибрав велику серію малих посудин, випалених редукованим способом, які наповнив водою. Вона утримувалась два місяці. Нато­мість, якість горщиків “нередукованих” виявилась значно гіршою. Протягом трьох днів вода повністю витекла [103. Б. 150]. Аналогії за технологією випалу простежуються в близькому за формами забрушанському типі [109. Б. 467]. Порівняння з цим типом посуду цікаве й з інших сторін. Подібно до Буківни й Пліснеська тут простежується “трансформація” косо — та вертикально зрізаних вінець у манжетоподібні, а на певному етапі з’являється й штампиковий орнамент, що досить широко поширений на горщиках з короткотривалих поселень. Побутування забрушанського типу З. Ваня відносить до
ІХ-середини XI ст. [109. Б. 467].
Підводячи короткі підсумки розгляду кухонних горщиків з ранньосередньовічнних поселень українського Прикарпаття під кутом зору хронології необхідно закцентувати увагу на наступних моментах: а) використанні лише достовірних знахідок, а саме тих, які мають безпосереднє відношення до конкретних об’єктів із стратиграфічно розмежованих комплексів, завдяки чому завжди відомою є група ознак місця у вузькому та широкому розумінні цього слова; б) запропонованій послідовності аналізу груп ознак, що притаманні для будь-якого здобутого артефакта, тобто, “М”^“Ф”^“Г”^“С”^- “Фк”^“Ч”. Такий підхід дозволяє стверджувати, що впродовж «УШ-Х ст. змінюються не лише форма, пропорції чи орнаментація кухонних горщиків, як це зазначалося раніше, але й ознаки інших груп. При цьому, взаємовплив та взаємозалежність постає в дещо іншому порядку: текстура тіста (“Ф”)^техніка конструювання (“Г” та “С”)-^режим випалу (“Ф”), які завжди віддзеркалюють хронологічний аспект.
Коплексний підхід встановлення відносної хронології та періодизації пам’яток передбачає всестороннє використання археологічного джерела. Топографічні дані, стратиграфічні характеристики об’єктів (“зміст” та “механізм” заповнення, рівень їхньої денної поверхні, глибина земляного котловану тощо) та їхні конструктивні особливості, еволюція керамічного посуду і, зокрема, горщиків — все це дозволяє в межах пам’ятки виділяти синхронні комплекси, які є основою фаз розвитку, тобто тими найменшими часовими відтинками, що можна зафіксувати археологічно.
На поселеннях, котрі безперервно функціонували протягом тривалого часу, зберігаються залишки асинхронних комплексів, а їх, як ми вже зазначали, можна роз­межувати, в першу чергу, за допомогою стратиграфічних даних та аналізу достовір­ного рухомого матеріалу. Використання для цієї мети будь-яких уже розроблених в традиційному руслі типологічних схем (типів, підтипів, видів, підвидів, варіантів, підваріантів тощо), на нашу думку, є зайвою. Відомі нам типології не дозволяють розділити комплекси з незначним часовим інтервалом. Важливо також зазначити, що фази розвитку, в принципі, навіть синхронних поселень, майже ніколи не співпадають в часі, тобто їх початки, тривалість та припинення функціонування. І це логічно, адже життя не підвладне тим схемам, які ми зараз можемо запропонувати. А тому, фази, головним чином, віддзеркалюють динаміку тих чи інших процесів в межах окремих пам’яток. Таке членування складає основу планувальної структури поселень не лише в статичному зрізі, але й в динаміці.
Розробка відносної хронології пам’яток в масштабі регіону чи культури взагалі і виділення на цій основі таких часових рамок як етапи та періоди розвитку — завдання набагато складніше. Крім того, в контексті цих завдань ще постає і проблема культур­ної інтерпретації старожитностей останньої чверті І тисячоліття н. е в українському Прикарпатті. Застосування різних підходів в дослідницькому процесі, брак інформації письмових та незначна кількість достовірних археологічних джерел стали тими голо­вними причинами, що призвели до неоднакових поглядів щодо хронологічних рамок та періодизації райковецької культури. До цього треба додати ще й те, що зазначена культура розглядалася і продовжує розглядатися як єдине ціле, своєрідний “моно­літ”, без урахування особливостей розвитку так званих “окраїн” майбутньої Київської держави.
Зараз, загально прийнято вважати, що нижня межа райковецької культури ок­реслюється фінальною стадією празько-корчацьких, а верхня — початком давньоруських старожитностей. Якихось визначальних критеріїв, котрі б базувалися на всесторонньому аналізі археологічних джерел і виділяли її з поміж зазначених культур, практично немає. На думку фахівців, нижній рубіж (щодо попередньої, генетично спорідненої культури), головним чином, знаменується наступними ознаками: незначним відхиленням назовні й орнаментацією вінець кухонних горщиків у вигляді пальцевих вдавлень і косих на­січок [71. С. 64-65. Рис. 26-27; 42. С. 94-95; 43. С. 12-27; 45. С. 90-91], видозміною сковорідок [54. С. 26] та збільшенням площ поселень [71. С. 86-87]. Будь-яких інших, відмінних ознак матеріальної культури (змін житлобудівництва, топографії поселень, системи господарювання, поховального обряду, і т. п.) не наводиться. Як бачимо, за­значене вище, віддзеркалює лише деякі сторони окремих, не висхідних груп ознак. Незважаючи на розпливчатість критеріїв і певну тривалість процесу переростання однієї культури в іншу, загалом, в питанні датування її нижнього рубежа — кінець VII-початок VIII ст.- майже всі дослідники є одностайні, за винятком хіба що Ю. В. Кухаренка, який вважав, що перехід до райковецької культури припадає на VIII ст. [Пор.: 9. С. 59-79;
10. С. 56-79; 50. С. 17-25; 54. С. 26; 67. С. 41 і ін. із 32. С. 9].
В принципі, подібний підхід застосовується і при визначенні верхнього рубежу культури. На думку Б. О. Тимощука, для нього характерні “керамічні комплекси… , в складі яких є значний процент ліпного посуду, типового для слов’янської археологічної культури. Основною формою кераміки цього часу є гончарні горщики з вертикально зрізаним краєм вінчика, вздовж якого проходить неглибокий жолобок (див. рис. 11, 11). Ці посудини дістали назву горщиків курганного типу…” [67. С. 41]. Крім цього, він, як і інші дослідники, залучав й опосередковані, часто малодостовірні в зазначеному сенсі, датуючі речі (прикраси, предмети озброєння тощо) з широким діапазоном побутуван­ня [67. С. 41; 70. С. 10-24; 71. С. 66. Рис. 26]. Приблизних поглядів, щодо визначення верхньої межі досліджуваної культури, дотримувалися і дотримуються зараз й інші фахівці [2. С. 110; 3. С. 26-59; 4. С. 366-379; 5. С. 108-18; 6. С. 68-74; 33. С. 132-145;
34. С. 153; 35. С. 3-56; 38. С. 3-20; 39. С. 94; 41. С. 108; 42. С. 93, 96-97. Рис. 46; 43. С. 38-43; 45. С. 82-92; 67. С. 44; 71. С. 66; 79. С. 111 та ін.] Оскільки, основну увагу вони звертали на еволюцію керамічного матеріалу і, зокрема, на появу кружальних горщиків, як масового матеріалу, то в датуванні верхнього рубежа між ними є сут­тєві розходження. Так, згідно В. В. Ауліха [3. С. 26-59; 4. С. 366-379; 5. С. 108-18; 6. С. 68-74] та М. П. Кучери [33. С. 132-145; 34. С. 153; 35. С. 3-56] старожитності ІХ ст. цього регіону слід відносити уже до давньоруської культури. Іншої думки дотримувався Б. О. Тимощук. Спочатку він визначив верхню межу вказаної культури рубежем ІХ-Х [67. С. 44], а згодом — Х ст. [71. С. 66]. Подібну позицію займає і дослідник Верхньо­го Попруття Л. П. Михайлина [42. С. 96-97. Рис. 46; 43. С. 38-43; 69. С. 92]. В кінці минулого століття А. Т. Сміленко та С. П. Юренко запропонували свій підхід до вирі­шення цього питання. За їхніми переконаннями “… памятники типа Луки Райковецкой могут быть датированы от конца VII-до конца ІХ в. Этот период подразделяется на два этапа: первый, ранний, включая сахновский тип, датируется концом VII-VШ в. Для него характерна лепная керамика. Второй, поздний, относится к ІХ в. и включает памятники, на которых сосуществует лепная и гончарная керамика. Последующий Х в. относится, по существу, уже к древнерусской эпохе. В это время керамика типа Луки Райковецкой еще существует, особенно в отдаленных районах Руси, как составной элемент древнерусской культуры.” [61. С. 304] (курсив. М. Ф.). Незважаючи на наведені розбіжності, всі дослідники одностайні в тому, що пізній етап райковецької культури слід виділяти на основі співіснування ліпного і кружального посуду. Однак, деталь­ний аналіз матеріалу з добре стратифікованих об’єктів Пліснеська, Буківни, а також короткотривалих поселень, дає підстави сумніватися в такому “масовому” співісну­ванні, завдяки чому можна було б виділяти окремий етап, а за ним ще й верхню межу культури. На практиці досить складно віднайти об’єкти, в яких би співіснували ліпні і кружальні горщики. Лише в ж. № 43 з Буківни виявлено (“in situ” на долівці) комплекс так званих ліпних і гончарних кухонних горщиків. Таке явище, без будь-яких сумнівів, короткотривале, оскільки віддзеркалює еволюцію способу формування даної категорії посуду: ліпні, ранньокружальні та кружальні горщики. Якщо до цього додати, що в термін гончарна (на нашу думку, кружальна, тобто та, яка виготовлена за допомогою гончарного круга) кераміка дослідники вкладають різний зміст, типу “підправлена на колі”, “ранньогончарна”, “ранньокружальна”, “кружальна”, “обточена на колі” і т. п., то стає очевидною безперечна дискусійність в цьому питанні. Отже, і при визначенні верхньої межі райковецької культури чітких критеріїв, які б базувалися на всесторон — ньому аналізі матеріалів селищ, городищ, могильників також не простежено. А саме за допомогою змін таких висхідних ознак, які зафіксовано нами в топографії поселень та їх величині, планувальній структурі, житлобудівництві тощо, а також і в керамічному посуді, можна встановити не лише хронологічні рамки, але й провести періодизацію виявлених пам’яток в досліджуваному регіоні.
Поетапність розвитку окремого поселення базується, в першу чергу, на страти­графічних спостереженнях, результатах аналізу рухомого матеріалу і окремих хроноло­гічних індикаторів. Вирішити це ж питання в межах навіть незначного регіону можна шляхом співставлення уже визначених етапів з різних поселень за схемою “відкритого” типу (рис. 30). Зазначена схема базується на висхідних групах ознак, тобто на топо­графії пам’яток, серед яких провідну позицію займають комплекси з короткотривалих поселень і, особливо, з великих за площею та складних за планувальною структурою городищ, характері і конструктивних особливостях житлових та господарських споруд, стратиграфічно виділених в окремі етапи і фази на багатошарових поселеннях, а також синхронних змінах кухонного посуду, віднайденого “in situ” в зазначених об’єктах. За необхідності, в процесі нагромадження нового матеріалу з інших поселень, в неї можна внести незначні корективи. Аналіз матеріалу за запропонованою схемою починається
із співставлення синхронних комплесів короткотривалих та довготривалих поселень. Саме житлово-господарські комплекси з короткотривалих пам’яток виявились тим еталоном, до якого прирівнюються максимально подібні комплекси (характер жител, господарських будівель, забудови та віднайдений в них рухомий матеріал тощо) в часі і просторі з довготривалих городищ та селищ. Короткотривалі городища й селища належать до “височинної” групи, котра характеризується чітко окресленими топогра­фічними умовами (займає ниркоподібні улоговини у верхів’ях середніх та малих водних артерій, які після припинення функціонування поросли лісами). Культурний шар за межами об’єктів на цих поселеннях відсутній. Максимальна подібність спостерігається також у вигляді поверхневих слідів заглиблених і наземних споруд, їхніх заповненнях та характері взагалі, планувальній структурі поселень тощо. Це ж саме стосується ру­хомого матеріалу і, зокрема, керамічних виробів: горщиків, мисок, сковорідок, цідил та жаровень. Все зазначене дозволяє віднести час припинення функціонування таких поселень до одного статичного зрізу.
Водночас, лише на окремих (відомих нам) довготривалих пам’ятках, що нале­жать до цієї ж “височинної” групи, в т. ч. й на селищі в Буківні, городищі Пліснесько,
Теребовлі та деяких інших простежується аналогічний етап розвитку. На відміну від короткотривалих поселень, з однієї сторони цей етап є продовженням попередніх фаз та етапів тієї чи іншої пам’ятки, а з другої, через незначний проміжок часу і сам складає підоснову подальшої трансформації райковецької культури в давньоруську. Наприклад, для саме цього слов’янського етапу в Пліснеську (як і для короткотривалих пам’яток городищ в Коростоватій-І, Стільську, Солонську та ін.) притаманна величезна укріплена територія (близько 350 га), певна топографія оборонних ліній та типи їх конструкцій, а також синхронна, щодо останніх, забудова [81. С. 22-23; 82. С. 9-11; 86. С. 279-286]. Згодом, в давньоруський час, більшість з наведених ознак є зовсім іншими: укріплена територія значно зменшилася, досягнувши всього 3 га, змінилася топографія місце­знаходження оборонних ліній та їхні конструктивні особливості, а також структура самого городища. Функціонуючи впродовж двох археологічних культур, Пліснесько віддзеркалює не лише зазначену вище різницю між ними, але й переростання першої в другу. Планувальна структура 350-гектарного городища, характер синхронних жит­лово-господарських споруд та рухомий, і зокрема керамічний матеріал його фінальної стадії ідентичний до короткотривалих укріплених поселень, що відповідає запропо­нованому вище статичному зрізу, який, без сумніву, є добрим хронологічним репером. Інтенсивна забудова всієї території городища в давньоруський час, в т. ч. й тієї, що залишилася за межами відновлених і новозведених оборонних ліній, дозволила через асинхронні комплекси уточнити цей репер. Так, в одному із розкопів, закладеному в нижній (неукріпленій в давньоруський час) частині городища, відкрито п’ять різноча­сових житлово-господарських споруд заглибленого типу, що взаємно перекриваються [85. С. 256-259.Рис. 2, 2а]. Найдавніша з них, житло № 4, знаходиться на тому ж рівні денної поверхні, що й зовнішня лінія оборони, яка відноситься до фінальної стадії короткотривалих поселень. Виходячи з аналізу заповнення чотирьох пізніших споруд, можна ствердити, що хронологічний розрив між їх зведенням був мінімальним і в сумі складає не більше 25-30 років, а кожний із цих об’єктів функціонував в середньому протягом одного покоління (15-20 років). Звідси випливає, що загальний вік зазначеного асинхронного комплексу складає 100-120 років. Найпізніші заглиблені об’єкти в цих асинхронних комплексах, ж. № 1 (розкоп 1990 р.) та ж. №№ 5 і 9 (розкоп 1947 р. на дитинці) перекриваються рештками наземних жител, а на дитинці ще й інгумаційним кладовищем першої третини-середини ХІІ ст. Співставивши час та стратиграфічні дані, ми отримаємо дату припинення функціонування ж № 4 і зовнішньої оборонної лінії, а разом з цим і короткотривалих поселень — кынець Х ст.
Подібним чином окреслюється верхня межа досліджуваної культури і на ба­гатошаровому поселенні в Буківні. Фундаменти давньоруської церкви і кладовище поряд з нею (середини XII ст.) перекривають наземні та заглиблені об’єкти ранішого часу (див. рис. 6, 21). Тут, останній етап забудови в слов’янський період існування селища визначається не лише наявністю асинхронних комплексів, що безпосередньо передували будівництву церкви та виникненню кладовища, але й великою подібністю “змісту” і “механізму” заповнень об’єктів, характеру культурного шару, зростанням рівнів денної поверхні, еволюції керамічних комплексів тощо, з такими ж етапами в Пліснеську (див. рис. 7, 24). В контексті наведеного прикладу з Пліснеськом і, зокрема, про функціонування його впродовж двох асинхронних, генетично-споріднених культур, слід зазначити, що на рубежі Х-ХІ ст. аналогічні процеси, тобто перетворення чи пе­ренесення ранніх укріплених центрів з однією планувальною структурою в менші по площі і відмінні за розплануванням міста замкового (бургівського) типу, спостерігається у прибалтійських слов’ян та скадинавських народів [91. С. 77, 86-89].
Верхня межа функціонування райковецької культури, тобто кінець Х ст., підтвер­джується і добрими хронологічними індикаторами. Наприклад, на поселеннях в Крилосі [27. С. 22-31; 31. Б. 228] та Нижневі [27. С. 22-31; 31. Б. 227-229], які відносяться до “височинної” групи, випадково було знайдено горщики із скарбами куфічних монет, що датуються відповідно: 892-943 та 925-926 рр. (див. рис. 28, 6). При цьому необхідно зазначити, що за всіма групами “внутрішніх” і “зовнішніх” ознак вказаний посуд має повну відповідність до посуду з короткотривалих поселень, II етапу Пліснеська та III етапу Буківни.
Крім того, для українського Прикарпаття верхня межа райковецької культури узгоджується і з письмовими вітчизняними джерелами. Так, в Повісті минулих літ під 992 р. зазначено :“Идє Володимирь на Хорваты. Пришедшю бо нєму с войны Хор — ватскыя…” [37. С. 68]. В нас не має жодних сумнівів, що йдеться про досліджуваний нами регіон, який, на думку багатьох науковців, населяли літописні хорвати [22. С. 63;
42. С. 106-114; 67. С. 138-139]. В тексті літопису однозначно сказано, що характер походу був не мирний, а військовий, і проходив за всіма тогочасними правилами ведення воєнних дій. подібного типу, які відомі нам з іноземних [8. С. 32-275; 28. С. 68-83;
91. С. 35-53; 98. Б. 77-96] та вітчизняних [37. С. 10-115 та ін.] писемних джерел. Цей висновок підтверджується й археологічно. Саме тоді, тобто на рубежі І та ІІ тисячоліть в Прикарпатті перестає функціонувати величезна кількість укріплених і неукріплених “короткотривалих” городищ і селищ Ревнянського, Коростоватського, Стільського, Га — начівського та багатьох інших гнізд-поселень, а на незначний час припиняється життя і на деяких довготривалих городищах, серед яких можна назвати Пліснесько, Тере — бовлю, Г алич, Підгороддя, що відносяться до “височинної” групи. Процес входження зазначених земель до складу Київської держави був складним. її структура виявилася не зовсім адекватною до тієї, яка витворилася на цей час в Прикарпатських землях. А тому, після походу Володимира зміни, перш за все, відбувалися саме в сфері тери­торіально-адміністративного поділу. Нові політико-адміністративні центри зводилися за традиційною давньоруською схемою (дитинець, посад, окольний город), визначали­ся нові пріорітети і в господарюванні і т. п. Так, починаючи з другої половини-кінця
ХІ ст., переважна більшість городищ і селищ виникає в нових топографічних умовах, маючи при цьому інше від попередніх укріплень природне оточення та планувальну структуру, менші укріплені площі, масивніші оборонні лінії і відмінні від слов’янських конструктивні особливості. Зазначене добре ілюструється під час аналізу опублікованих матеріалів з розкопок таких літописних міст як Звенигород [57. С. 107-110], Судова Вишня [7. С. 136-140; 47. С. 106-119; 48. С. 123-127], Ленківці [66. С. 250-251; 68. С. 68-82; 72. С. 115] та інших. Отже, зміни топографічних умов розташування поселень, відмінність оборонної та планувальної структури укріплених поселень, співставлення стратиграфічних даних з короткотривалих та довготривалих пам’яток, особливості розвитку керамічних комплексів, наявність окремих хронологічних індикаторів та аналіз письмових джерел дають підстави вважати кінець Х ст. верхньою межею райковецької культури на території українського Прикарпаття.
Подібним чином, тобто за запропонованою вище схемою, можна встановити і нижню межу досліджуваної культури, хоча, на відміну від верхньої, вона є чисто умовною, оскільки чітких критеріїв, які б вирізняли її від культури празько-корчацького типу, за винятком деяких, немає [50. С. 10-16; 55. С. 90 та ін.] Для рубежу цих генетично — споріднених культур характерні неукріплені селища “низинної” групи. Разом з тим, пізні етапи Кодина-І та ІІ, Незвиська і Рашкова-І, які, поза всякими сумнівами, відносяться до райковецької культури, співіснують з ранніми фазами І етапу з Буківни та Чорнівки-ІІ (“височинна” група), що дозволяє не лише застосовувати пряме порівняння з подібними комплексами інших поселень, але й, у випадку наяності тривалого часового розриву, визначати нижню межу на основі стратиграфії. Пряме, традиційне порівняння найкраще підходить для селищ з Кодина. Тут в останньому культурно-хронологічному горизонті дослідники виділили два періоди — ІІІ А та ІІІ Б, які за їхніми переконаннями датуються VII-кінцем VIII ст. [54. С. 27-28]. Дійсно, згідно загально визнаних критеріїв, нижня межа райковецької культури відповідає початку VIII ст., з чим важко не погодитися. В Незвиську залишки об’єктів слов’янського часу знаходяться у передостанньому культурно-хронологічному горизонті, який (за винятком військових траншей І світової війни) перекритий лише горизонтом давньоруського часу. Між цими горизонтами про­стежується хронологічний розрив. В заповненнях заглиблених споруд і ям слов’янського горизонту іноді зустрічається рухомий матеріал попередніх епох. А давньоруський характерний лише для культурного шару, що залягає до глибини 0,3 м від рівня су­часної поверхні. Відсутність будь-яких знахідок давньоруського часу в заповненнях слов’янських об’єктів вказує на те, що на момент заселення дослідженої ділянки в княжу добу, завдяки природним чинникам цей мікроландшафт був уже сформований, тобто з часу припинення їх функціонування пройшло не менше 150-200 років. Іншими словами, пізні комплекси II етапу з Незвиська (фаза ІІ) відносяться щонайменше до рубежу VІІІ-ІХ ст. Сказане підтверджується й характером керамічного матеріалу. Рання фаза цього (другого) етапу придадає на другу половину VІІІ ст., а перший етап — на першу половину-середину цього ж століття, час, який приблизно фіксує нижню, ще раз підкреслимо чисто умовну, межу райковецької культури в українському Прикарпатті, оскільки, як ми змогли переконатися на матеріалах селищ з Кодина-І та ІІ, Незвиська і Рашкова, якихось хронологічних розривів у їхньому розвитку не простежується. Та­ким чином, завдяки комплексному аналізу археологічних джерел та співставлення їх з письмовими відомостями хронологічні рамки зазначеної культури в межах Прикарпаття можна окреслити VІІІ-Х ст.
Питання поділу райковецької культури в ареалі її поширеня займало вагоме місце в працях В. К. Гончарова [25. С. 9-11; 26. С. 283-315], І. П. Русанової [50. С. 17-22], Б. О. Тимощука [67. С. 21-46; 69. С. 80-93; 71. С. 63-67. Рис. 26], В. О. Петрашенко [38. С. 3-20; 39. С. 92-94; 45], А. Т. Сміленко [61. С. 302-307] і продовжує цікавити сучасних дослідників [42. С. 83-104; 43. С. 10-43], головна увага яких прикута до видоз­міни форми кухонних горщиків, співіснування виділених дослідниками типів, підтипів, варіантів, або ж до процентного співвідношення ліпного та кружального посуду. Іноді при цьому враховувалася текстура керамічного тіста й випал. На перший погляд такий підхід є цілком закономірний, адже, еволюція форми — найбільш масового матеріалу
— кухонного посуду, є доступною для поверхового аналізу кожного дослідника. Вона ніби лежить на поверхні і найкраще відображає еволюційний процес. Саме за допо­могою типологічного методу, котрий побудований на видозміні кухонних горщиків, а також окремих знахідок і стратиграфічних даних проводилося хронологічне членування культури, при чому стратиграфічні ознаки не завжди вважалися висхідними, що досить добре ілюструється в процесі відбору рухомого матеріалу, а це, як ми змогли показати, досить суттєво впливає на часові аспекти. До цього також слід додати, що поділяючи культуру (окремі пам’ятки, які відносяться до неї, або ж навіть і ґенетично-споріднені асинхронні культури [54. С. 27-28]) на часові відтинки, для найменування останніх фахівці використовували такі терміни як фази [67. С. 8-47; 68. С. 14; 71. С. 63], етапи [60. С. 23-24; 61. С. 304; 46. С. 13, 126]; періоди [9. С. 9-11; 10. С. 25-32; 38. С. 3-20; 39. С. 92-94, 113; 45. С. 80-81; 67. С. 8-47; 68. С. 14; 71. С. 63; 42. С. 83-104], археологічні комплекси [3. С. 26-59; 4. С. 366-379], хронологічні горизонти [38. С. 3-20; 39. С. 92-94, 113; 45. С. 80-81] тощо. Подібний стан справ викликаний відсутністю в науковому ар­сеналі єдиного понятійно-категорійного апарату, який призвів до того, що досить часто різні терміни посуті означають одне і те ж, і навпаки — в однакові терміни вкладається різний зміст, що створює неабиякі труднощі в роботі з аналітичними розробками. Науковці вже давно звернули на це увагу. Як слушно підмітив Л. П. Михайлина: “… керамічні комплекси VIII ст. Верхнього Попруття відповідають керамічним комплек­сам перехідного типу між Дніпром і Західним Бугом за І. П. Русановою, ранній фазі культури Луки Райковецької на Північній Буковині за Б. О. Тимощуком, сахнівському типу на Поділлі та в Середньому Подніпров’ї за О. М. Приходнюком. Комплекси ІХ ст. — періоду пізньої фази культури Луки Райковецької за Б. О. Тимощуком та періоду Луки Райковецької за О. М. Приходнюком” [42. С. 97].
На нашу думку, ієрархію прийнятливих понять для членування досліджуваної культури можна вишикувати наступним чином: фаза^етап^період. Найбільш спір­ним питанням є визначення терміну фаза. Так, на думку Д. Л. Кларка — це “археологічна одиниця, що складає найменший таксономічний однорідний набір стану суттєвостей, і має більше взаємних подібностей внутрі себе, ніж за своїми межами; може бути виділе­на внутрі мінімального часового відтинку континуума системи суттєвостей. Вона може бути використана на всіх рівнях археологічних суттєвостей: від ознак до культурної групи” [17. С. 28]. Згідно Л. Р. Бінфорда, Г. Р. Віллі і П. Філіпса, а також І. Роуза під терміном фаза слід розуміти “групу археологічних комплексів, що об’єднуються за­гальними рисами” [17. С. 28]. В той же час Б. К. Шварц визначає її як “компонент, або групу компонентів в обмеженому регіоні чи зоні, яка існує короткий проміжок часу і для якої притаманні достатньо характерні моди або типи з метою відрізнити її від всіх подібних одиниць” [17. С. 28]. Попри всі розбіжності у цих визначеннях спостерігається прагнення дослідників акцентувати увагу на тому, що посуті і в часі, і в просторі це є найменша одиниця виміру для набору археологічних артефактів. На наше переконання, синхронні археологічні комплекси (житлові, господарські, виробничі об’єкти та рухо­мий матеріал, залишені одним покоління) в часі відповідають саме фазі.
Наступним терміном в запропонованій ієрархії є етап — “відрізок часу в розвитку якого-небудь руху, процесу” [58. С. 28]. Об’єднуючи дві, або декілька фаз, він охоплює такий відрізок часу, протягом якого відбуваються важливі події в тогочасних спільно­тах, котрі проявляються у багатьох аспектах матеріальної культури. Етап є перехідною ланкою від фази до періоду.
Щодо визначення терміну період всі дослідники практично одностайні. Це
— “синхронна група типів, що існує раніше чи пізніше за інші синхронні групи типів; основне вічко відносної хронології”[59. С. 197]. Перша частина визначення яскраво свідчить про ту основу членування, яка сформувалася протягом другого етапу розвитку археологічної науки, де головне місце займали і продовжують займати класифікацій­но-типологічні побудови. Друга, хоча й абстрактна, зате найбільш повно відбиває суть терміну. Незважаючи на те, що всі зазначені поняття (фаза, етап, період) міцно увійшли до археологічної науки, проте дуже часто в них вкладався різний зміст.
Наявні в нашому розпорядженні джерела дозволяють апробувати запропоноване членування. На нашу думку, найнижчою хронологічною одиницею слід вважати фазу, тобто такий таксономічний набір артефактів, який характеризує синхронні археологічні комплекси, що віддзеркалюють життя одного, в крайньому випадку двох, поколінь в рамках конкретно взятого поселення. Протягом цього часу найкращим чином просте­жується забудова поселення, характер житлових та господарських споруд, рухомого матеріалу тощо, що й складає археологічні комплекси, за якими можна розгледіти елементи соціальної чи економічної структур. В чистому виді фази здебільшого прояв­ляються на окраїнах короткотривалих пам’яток. Наприклад, досліджені нами двори в Стільську, дозволяють стверджувати, що тут проживали індивідуальні сім’ї, основним заняттям яких було приселищне скотарство. На довготривалих поселеннях виявити подібні житлово-господарські комплекси значно складніше, оскільки, тут проходить постійне перепланування та перебудова споруд. Але навіть і невелика інформація ва­жить досить багато для вияснення розвитку городищ чи селищ. Разом з тим не важко здогадатись, що фази в нашому розумінні характерні лише для одного, окремо взятого поселення, оскільки як було вже сказано, фази розвитку, в принципі навіть синхронних поселень, майже ніколи не співпадають в часі, тобто їх початки, тривалість та припи­нення функціонування, що в свою чергу не дозволяє застосовувати цей термін навіть на мікрореґіональному рівні.
Етапи — середня ланка членування — характеризуються певними подіями і має значно ширші часово-просторові рамки, охоплююючи всі сторони життя тогочасної спільноти, що відображається не лише в зміні керамічного матеріалу, але й в топографії та планувальній структурі поселень, характері залишків об’єктів та ін. Зараз, ще не має такої кількості достовірних джерел, які б дозволили достатньою мірою визначити етапи розвитку досліджуваної культури в межах регіону, оскільки на відомих нам пам’ятках, в першу чергу, простежується поетапність кожного окремо взятого поселення, що ні в якому разі не може бути використана еталоном для всього регіону без певних коректив. В Незвиську — це І та ІІ етапи, що відповідно датуються першою половиною-середи­ною VIII та серединою VIII-рубежем VIII-ІХ ст.; в Кодині-І та ІІ — виділені дослідни­ками періоди ІІІ А та ІІІ Б — віднесені до VIII та кінця VIII ст. [54. С. 27-28]; у Буківні
— три етапи: І — остання третина ІХ-рубіж ІХ-Х ст., ІІ — рубіж ІХ-Х-середина Х ст.,
ІІІ — середина-кінець Х ст., а у Пліснеську — два етапи: кінець ІХ-середина Х ст. та середина Х-кінець Х ст. Як бачимо, етапи розвитку зазначених поселень не завжди співпадають в часі. Проте, якщо порівняти відмінні риси в топографії розташування (“низинні” і “височинні”групи поселень), типах поселень (селища, городища) та їхніх розмірах, деяких особливостях конструкцій жител та опалювальних спорудах, характері керамічних комплексів, а також залучити окремі хронологічні індикатори і письмові джерела, то можна виділити чотири етапи.
Для першого (рубіж празько-корчацької і райковецької культур — середина VIII ст.) характерними є початок трансформації “низинної” групи у “височинну”, невеликі за розміром неукріплені селища, заглиблені житлові споруди із середніми розмірами стін від 2,8 до 3,2 м та пічками-кам’янками, мощеними з великого каміння, господарські будівлі у вигляді ям, керамічні комплекси, котрі складаються з ліпного посуду, прикра­шеного пальцевими вдавленнями і косими насічками та сковорідок. В загальноісторич- ному контексті Центральної та Південно-Східної Європи це був етап, протягом якого припинились міграційні рухи з досліджуваного регіону як в південно-західному, так і в північно-східному напрямках, почалася економічна та політична стабілізація того­часної спільноти, що виразилося в формуванні територіальних структур найнижчого рівня, тобто гнізд-поселень, окреслились етнічно-територіальні межі тощо. Типовими для нього пам’ятками є поселення в Кодині (період ІІІ А та ІІІ Б за І. П. Русановою і Б. О. Тимощуком), Чорнівці, Рашкові. Як слушно зауважив М. Ю. Брайчевський, в історичному контексті цей час можна пов’язати з етнокультурним переоформленням в Східній Європі, глибокою кризою Візантійської імперії та новою епохою в становленні франкської держави [19. С. 16], котра, як і Візантія, стримувала постійні напади аварського каганату.
На другому етапі (середина VIII-перша третина ІХ ст.) продовжується рух посе­лень вверх проти течії струмків на середній ярус терас, в зв’язку з чим дещо змінюється і їхнє природне оточення. Кількість селищ в групах зростає і складає не два, як на по­передньому етапі, а три-чотири. При цьому, в центрах таких гнізд-поселень починають з’являтися селища, на яких простежуються залишки спеціалізованого виробництва у вигляді жител-майстерень, залізоробних горнів, чинбарських комплексів тощо. Дещо зростають й параметри заглиблених жител. Кухонний посуд і, зокрема, горщики, фор­муються на слабо ротаційному крузі. Серед керамічного матеріалу з’являються миски, сирниці-цідила. Протягом цього етапу занепадає аварський каганат, панування якого з 568 до 799 р. перешкоджало стабілізації і прогресу в галузі економіки, соціального розвитку та формуванню слов’ янських держав не лише у центральній Європі, але й у Прикарпатті. На політичній карті континенту з’ являються Великоморавська та Київська держави — найближчі сусіди тогочасного населення досліджуваного регіону.
Третій етап тривав з третини ІХ до початку Х ст. Протягом нього завершується рух поселень до верхів’їв струмків, відбувається переростання гнізд-поселень з неук — ріпленими центральними селищами в гнізда, де головними є городища. До речі, для цього дуже часто використовувалися нефункціонуючі укріплення ранньозалізного віку. Змінюється планувальна структура селищ, житлові споруди набувають практично стандартних розмірів, стіни земляного котловану яких сягають від 3,2 до 3,4 м. Впро­ваджується гончарний круг та гончарні печі і, як наслідок, з’являється ранньокружаль — на кераміка. Ці зміни не складають винятку. Вони синхронні до тих, що проходили в західних та південних сусідів. Можливо, якимось чином зазначені процеси частково й пов’язані з функціонуванням Великоморавської держави (ІХ-початку Х ст.), східні кордони якої доходили майже до Верхнього Подністер’я [98. S. 69. Abb. 16].
На четвертому, завершальному етапі (початок-кінець Х ст.) зміни торкнулися, перш за все, структури тогочасної спільноти. В топографії домінує “височинне” розта­шування городищ і селищ. Укріплення будуються здебільшого у верхів’ях струмків на території заліснених масивів. Вони характеризуються багаторядністю синхронних обо­ронних ліній, певною топографією (займають внутрішні, по відношенню до центральної частини городищ, сусідні схили) та великою укріпленою територією з джерелами і струмками. На цьому етапі простежується різне розпланування окремих селищ в межах гнізда-поселень, з’являються індивідуальні двори і садиби, починається масове виго­товлення кружальних кухонних горщиків. Його нижня межа приблизно окреслюється часом, коли перестала функціонувати Великоморавська держава, а верхня — походом київського князя Володимира проти літописних хорватів у 992 (993) р. В цьому плані цікавими можуть бути відомості візантійського імператора Костянтина Порфироґенеті (907-956 рр.): “…Велика Хорватія, звана “Білою”, лишається нехрещеною до сего дня, як і сусідні з нею серби. Вона виставляє ще менше кінноти, як і пішого війська, порівняно з хрещеною Хорватією, так що є більш доступною для грабунків і франків, і турків, і пачинакитів. Вона не має ні довгих суден, ні кондурів, ні торгівельних кораблів, бо лежить далеко від моря, — шлях від тамтешніх місць до моря займає 30 днів. А море, котрого вони досягають через 30 днів, називається Чорним” [8. С. 141]. В зазначений час завершується формування Київської Русі, а також закладаються підвалини держав­ності в західних сусідів.
Отже, чотири умовно виділених етапи досліджуваних старожитностей органічно поєднані між собою. Вони відображають не лише рівень розвитку матеріальної куль­тури слов’янської спільноти українського Прикарпаття в останній чверті І тисячоліття н. е., але й зміни в економічній та соціальній сферах. Безперечно, що впродовж цього часу на регіон впливали і ті історичні процеси, які проходили в суміжних землях. Запропонована нами поетапність розвитку складає підоснову періодизації. Протягом першого періоду (І та ІІ етапи — VIH-початок ІХ ст.) припиняються міграційні рухи з досліджуваного регіону як в південно-західному, так і в північно-східному напрямках, починається економічна та політична стабілізація життя тогочасної спільноти, що виразилася у формуванні територіальних структур найнижчого рівня, тобто гнізд-по — селень, окреслюються територіально, етнічно межі тощо. В цей час домінує “низинна” група поселень, для якої характерні невеликі за розміром неукріплені селища, котрі представлені залишками: заглиблених житлових споруд (розміром стін від 2,8 до 3,2 м) з пічками-кам’янками, господарських будівель у вигляді виробничих приміщень та ям, а також ліпним керамічним посудом, що виготовлявся на слаборотаційному крузі та іншим рухомим матеріалом. Типовими для нього є поселення в Кодині (період ІІІ А та ІІІ Б за І. П. Русановою і Б. О. Тимощуком), Чорнівці, Рашкові-І. Під кінець цього періоду, тобто на другому етапі (середина VIII-перша третина ІХ ст.), відбувається рух поселень вверх проти течії струмків на середній ярус терас та горбогірні плато, в звязку з чим дещо міняється і природне оточення селищ, в т. ч. і їхні ресурсні зони. Кількість селищ в групах зростає до трьох-чотирьох в кожному гнізді. При цьому, в центрах таких гнізд з’являются селища, на яких простежуються залишки спеціалізо­ваного виробництва, у вигляді жител-майстерень, залізоробних горнів тощо. Дещо зростають й параметри заглиблених жител. Кухонний посуд, і зокрема горщики, фор­муються на слаборотаційному крузі. Серед керамічного матеріалу з’являються миски, сирниці. Всі зазначені зміни були закономірним явищем на тлі тих перетворень, що проходили в Центральній і Південно-Східній Європі. В цей час занепадає аварський каганат, панування якого негативно впливало на формування економічних, соціальних та політичних структур слов’янських спільнот не лише в Центральній Європі, але й в Прикарпатському регіоні, що разом із внутрішніми чинниками призвело до появи державних утворень у західних, східних та південних слов’ян.
Починаючи з першої третини ІХ ст. старожитності Прикарпаття слід віднести до другого періоду, до якого входять ІІІ та IV етапи. Протягом цього періоду завершується трасформація поселень до верхів’їв струмків, яка на його фінальній стадії повністю домінує. Відбувається переростання неукріплених центральних селищ в укріплені поселення, тобто городища, котрі на завершальному етапі характеризуються багаторяд — ністю синхронних оборонних ліній, та певною топографією. Змінюється планувальна структура окремих селищ в межах гнізда. В забудові деяких поселень з’являються індивідуальні двори і садиби. Житлові споруди набувають практично стандартних розмірів 3,2-3,4*3,2-3,4 м. Суттєві зміни спостерігаються і в керамічному виробництві. Впроваджується гончарний круг та гончарні печі і, як наслідок, з’являється ранньокру — жальний та кружальний кухонний посуд.
Отже, поселення досліджуваної культури можна поділити на два періоди (УІІІ — початок ІХ та початок ІХ-Х ст.), які в свою чергу підрозділяються на етапи, а в межах окремих пам’яток — і на фази. Запропоноване членування повніше віддзеркалює динамі­ку економічних, соціальних та політичних змін, що були притаманні для слов’янських суспільств останньої чверті І тисячоліття н. е., а також дозволяє співставляти їх з пись­мовими згадками про досліджуваний регіон.
Результати комплексного аналізу археологічного матеріалу дозволяють також ставити проблему культурної інтерпретації в рамках старожитностей другої половини
І-початку ІІ тисячоліття н. е. Йдеться не лише про “переростання” культури празько­го типу в райковецьку, чи про поступову її трансформацію в давньоруську, але й про доцільність віднесення археологічних пам’яток зазначеного часу в Прикарпатському регіоні до трьох асинхронних, ґенетично-споріднених культур. Перед тим як приступити до постановки цієї проблеми, зробимо невеличкий критичний огляд теоретико-мето — дологічних підходів щодо визначення археологічних культур взагалі.
Попри велике розмаїття думок, її визначення є неодмінною умовою переходу від археологічних матеріалів до їх культурно-історичної інтерпретації [30. С. 45]. Зараз в теоретичній науці фахівці акцентують увагу на різних підходах, серед яких чи не

найважливішими є операційний, феноменалістський та археологізуючий [30. С. 4б]. Зазначені підходи відображають не лише напрямки тих чи інших археологічних шкіл, але і реальний стан справ. Не вдаючись до глибокого теоретичного аналізу щодо ви­значення археологічних культур взагалі (оскільки це окреме дослідження теоретичної археології), звернемо увагу на судження, які запропонували свого час Ю. М. Захарук та
B. Ф. Генінг. За Ю. М. Захаруком “ археологічна культура є сукупністю територіально і хронологічно взаємозв’язаних археологічних пам’яток (комплексів) певного типу, які відображають територіальне поширення і етапи історичного розвитку споріднених племен, що говорили на діалектах однієї мови” [29. С. 39]. А на думку В. Ф. Генінга, “… це сукупність даних досліджень з історії окремого суспільства минулого — конкрет­ного соціально-історичного організму на певному ступені його суспільно-економічного (формаційного) розвитку, який вивчається за комплексами подібних взаємозв’язаних залишків певної життєдіяльності, що збереглися до наших днів у виді археологічних пам’яток (артефактів)” [24. С. 31]. Як слушно підмітив Є. М. Колпаков, у цих визна­ченнях дослідники прагнули поєднати операційний та феноменалістський підходи [30.
C. 48]. Щодо цих визначень можна висловити чимало зауважень, як з боку послідовності застосування підходів, так і з боку різних рівнів дослідження культур, а також методо­логічного (марксистського) підтексту. Однак, попри все сказане, на відміну від суджень Є. М. Колпакова [30. С. 48-49], саме поєднання цих двох підходів найповніше відоб­ражає суть поставленої проблеми і, зокрема, під час дослідження тих старожитностей, які висвітлюються не лише на основі археологічних, але й письмових, етнографічних та лінгвістичних джерел. Мова йде про ті ранньосередньовічні археологічні культури Східної Європи, котрі складали підоснови формування державних структур.
Спочатку зупинимося на операційному підході. В основі розмежування асинхрон­них культур певної території лежать ознаки подібності-відмінності між ними. Аналіз топографії селищ та залишків матеріальної культури, тобто тих еко — та артефактів якими ми оперуємо, для празької та першого періоду райковецької культур однозначно вказує на їх подібність. Перш за все, це проявляється в розташуванні поселень. Найкращим підтвердженням сказаного можуть бути топографічні умови тих пам’яток, де просте­жується безперервний розвиток на межі двох асинхронних культур, і в першу чергу, Кодина-І та ІІ, Рашкова-І, Незвиська та ін., виявлених і обстежених шляхом розвідко — вих робіт, котрі відносяться до “низинної” групи. Максимальну подібність виявляємо і під час аналізу залишків матеріальної культури (величини і планувальної структури селищ, характеру житлових і господарських споруд, остеологічних решток), а також і в керамічному матеріалі. Так, протягом першого періоду райковецької культури се­лища мало чим відрізнялися за формами, розмірами та системою забудови від селищ попереднього часу — завершальних етапів празької культури. Вони характеризуються невеликою забудованою площею (до 1-2 га), де нараховувалось 15-20 одночасових об’єктів, в т. ч. близько 10 житлових, розташованих за певними схемами. Наприклад, на ранній фазі другого етапу у Незвиську житла N° 4, 11, 13 групуються поряд з ямами господарського призначення (ЯЯ 11, 13, 15, 21), а протягом другої фази, спостері­гається групування жител Я б, 10, 10 а,11а, 12, 14, 15 півколом щодо господарських ям Я 22, 25, 2б, 2l, 33 (див. рис. 4). Аналогічне планування зустрічається і на селищах
Кодин-ІІ (період Ш А, Ш Б), Рашків-І, тобто на тих пам’ятках, що відносяться до “ни­зинної” групи. Не зазнає суттєвих змін і житлобудівництво. Типовими для обох куль­тур залишаються заглиблені житла з печами-кам’янками в одному із кутів котловану, їхні розміри та внутрішня забудова. Це ж саме можна сказати і про кухонні горщики. їхня подібність часто викликає дискусію щодо культурної приналежності, хоча саме незначні відмінності у профілюванні та орнаментації, а також масова поява сковорідок та мисок, послужили у свій час підставою для визначення умовного рубежу між назва­ними культурами [50. С. 21; 67. 43-44 та ін.]. Наведені аргументи, а також відомі нам елементи духовної культури (характер культових місць, в т. ч. й поховань) швидше за все свідчать не про відмінність, а про майже повну подібність культури слов’янських племен, що населяли досліджуваний регіон. Якщо це так, то старожитності другої по­ловини V-VІІ ст. правомірніше не виділяти в окрему археологічну культуру (хоча для свого часу це було абсолютно вірно і справедливо), а віднести до окремого (в даному випадку ранньослов’янського) періоду, чи періодів слов’янської культури. Відразу ж зазначимо, що таке членування ніяким чином не руйнує доробку наших попередників, а навпаки дозволяє ефективніше проводити не лише різнопланові порівняння археоло­гічних джерел з суміжних регіонів і, зокрема, з території наших західних сусідів, але й на власному матеріалі краще простежувати розвиток матеріальної культури. А незначні відмінності, що спостерігаються в старожитностях V-VІІ та VІІІ-Х ст. є не стільки ознаками різних культур, скільки своєрідними індикаторами розвитку однієї культури, і швидше за все можуть складати підґрунтя під час виділення етапів чи періодів.
Подібна картина вимальовується і для рубежу І та ІІ тисячоліть н. е. Але спо­чатку зупинимося на характерних ознаках другого періоду культури типу Луки Рай- ковецької в українському Прикарпатті, який охоплює початки ІХ-кінець Х ст. В цей час відбуваються суттєві еволюційні (курсив М. Ф.) зміни як в топографії розселення, так і в матеріальній культурі. Переважна більшість пам’яток знаходиться в дещо ін­ших, порівняно з попереднім періодом, умовах, складаючи “височинну” групу. Зміна топографічних умов, тобто трансформація “низинної” групи пам’яток у “височинну”, проходила поступово і була зумовлена багатьма причинами не лише зовнішнього, але й внутрішнього характеру. Однак, як показав порівняльний аналіз умов розташуван­ня пам’яток “низинної” та “височинної” груп і самої динаміки трансформації, вище зазначені групи, швидше за все, свідчать про різні періоди розвитку однієї, ніж про різні культури, оскільки поступове зміщення забудови селищ в сторону середнього та верхнього ярусів терас і горбогірних плато є результатом “внутрішньої колонізації”, яка була викликана перш за все демографічними та соціально-економічними процесами, що проходили всередині громад, без дії зовнішнього подразника. Згодом, на цей рух почали впливати і зовнішні фактори. Як бачимо, навіть такі, здавалося б на перший погляд, значні зміни в розташуванні поселень з позицій динаміки свідчать про перевагу подібних ознак над відмінностями.
Те ж саме можна спостерігати і під час аналізу основних рис матеріальної куль­тури. Протягом другого періоду в цій царині відбуваються великі зрушення. З’являється новий тип пам’яток — укріплені поселення. Ускладнюється система взаєморозташування синхронних городища та селищ, а також планувальна структура внутрі останніх. За­знає незначних змін житлове й господарське будівництво, виникають наземні будівлі господарсько-виробничого, а на території укріплень і оборонного, призначення тощо. В побут поступово входить ранньокружальний, а згодом і кружальний кухонний посуд. Зростає кількість знарядь праці різного призначення і особливо виготовлених із заліза тощо. І тут надзвичайно важливим є те, що все зазначене вище було результатом роз­витку одного і того ж населення на всіх ієрархічних рівнях. Сказане підтверджується як горизонтальною та вертикальною стратиграфіями об’єктів, відкритих під час розкопок окремих пам’яток, чи дослідженнями гнізд-поселень, так і завдяки картографуванню останніх, виявлених розвідковими роботами в межах досліджуваного регіону. Хоча основа матеріальної культури й перебуває в динаміці, проте традиції у всіх головних видах людської діяльності тогочасного населення Прикарпаття продовжують зберіга­тися. Як вже було показано вище, ІІ період закінчується в кінці Х ст. І знову, на рубежі
І та ІІ тисячоліть, подібно до межі між першим та другим періодами, ми простежуємо появу нових ознак в топографії розселення та матеріальній культурі. Передовсім, це зміна розташування переважної більшості селищ і городищ, щодо тогочасного рельєфу, зменшення укріпленої площі та відмінність у планувальній структурі і конструкціях ліній захисту останніх тощо. Наприклад, починаючи з першої третини ХІ ст. селища, а згодом, десь з середини-останньої третини цього ж століття і городища, розташо­вуються в інших, порівняно з попереднім часом, топографічних умовах. Як правило, заселяються береги середніх і малих рік. В їхньому оточенні вже переважають важкі для обробітку сірі, темно-сірі та чорні гумусовані ґрунти, що перебували тоді під трав’янистим покривом. Забудовані ділянки поселень характеризується рівнинним рельєфом. Така характеристика притаманна для городищ і прилеглих до них селищ в Звенигороді [49. С. 137-138; 57. С. 108], Судовій Вишні [7. С. 136-137; 47. С. 106-107;
48. С. 123-124], Ленківцях [66. С. 250-251; 68. С. 69-71; 72. С. 115] та в інших центрах давньоруського часу. Зміна планувальної структури та конструктивних особливостей захисних ліній найкраще ілюструється на матеріалах Пліснеська, Підгороддя та Ста­рого Збаража. Вона зустрічається і на багатьох інших пам’ятках, в тому числі на тих, котрі згодом переросли в столиці удільних князівств, тобто на Крилоському городищі в Галичі [75. С. 20-21; 76. С. 111-113; 77. С. 19-28] та Теребовлі[8]. Як ми вже зазначали, саме на рубежі Х-ХІ ст. аналогічні процеси, тобто поява укріплених центрів замкового (бургівського) типу спостерігаються в прибалтійських слов’ян та скадинавських на­родів [91. С. 76-77]. Зведення в нових чи перебудова старих політико-адміністативних центрів на місці городищ попереднього періоду було продиктовано інтересами Київсь­кої держави. Політико-адміністративна реформа прикарпатських земель проводилася одночасно з економічною. Внутрішній і зовнішній ринок вимагав реконструкції госпо­дарства. Очевидно тому змінюється не лише топографія власне селищ, але й їхнє при­родне середовище і, в першу чергу, освоюються важкі для обробітку ґрунти. Звичайно, подібні заходи хоча й з деяким запізненням, вплинули і на стан матеріальної культури, яка, в першу чергу. віддзеркалює побут найнижчих верств населення. Протягом ХІ ст. збільшується площа житлових споруд [88. С. 244-259], змінюється забудова городищ і селищ, зростає кількість землеробських знарядь праці, залізних предметів повсяк­денного користування та озброєння. Проте, кардинальних змін в цій царині протягом короткого часу не відбулося. Спостерігається лише поступовий, еволюційний рух в сторону вдосконалення. Так, в житловому та господарському будівництві ще впродовж ХІ-першої третини ХІІ ст. повністю (як в селах так і в містах) домінують однокамерні заглиблені споруди, з пічкою-кам’янкою в одному з кутів, які поступово переростають в наземні, з іншим типом опалювального пристрою [88. С. 255-299]. У виготовленні кухонної кераміки продовжують зберігатися горщики з манжетоподібним викінченням вінець, ліпні сковорідки, миски та жаровні. Водночас, як вже було зазначено вище, і тут проходять еволюційні процеси: змінюється текстура тіста, характер випалу, форма (найбільше розширення тулуба переноситься на 3/4 частини висоти), змінюється ор­наментація зовнішніх стінок, модифікуються вінця. Починаючи з ХІІ ст. ліпні миски витісняються кружальними і т. д. Все це вказує на поступовий розвиток матеріальної культури тогочасного населення.
Таким чином, хоча ознаки подібності й перебувають в постійному розвитку, проте основа збережених старожитностей дає підстави відносити їх (в плані археології) не до давньоруської, а вважати третім, завершальним періодом розвитку давньослов’янської культури в Прикарпатті. І це закономірно також з позицій історичного розвитку. Вхо­дження прикарпатських земель не призвело до підміни одного населення іншим, а наклало відбиток, в першу чергу, на надбудову та економічну реконструкцію для потреб нових володарів. Як бачимо, запропонований аналіз отриманих результатів дозволяє ставити проблему культурно-етнічної інтерпретації пам’яток другої половини І-початку
ІІ тисячоліття н. е. в українському Прикарпатті. Звичайно, що подальші наукові пошуки у цьому напрямку або підтвердять, або ж заперечать наші міркування.
Підсумовуючи основні позиції викладені нами відзначимо найважливіші, на наш погляд, моменти: 1) археологічні джерела, сформовані з урахуванням теорії творення культурного шару, дозволяють виділяти в ньому різні ступені достовірності (недос­товірну, малодостовірну та достовірну частини); 2) систематизація кераміки і, зокрема кухонних горщиків, можлива лише на основі достовірного матеріалу. Послідовність розгляду визначається схемою, яку запропоновав у свій час Ж.- К. Г арден; 3) встанов­лення відносної хронології спирається на комплексний підхід, який дозволяє виділяти на добре стратифікованих пам’ятках фази, етапи та періоди розвитку; 4) всесторонній аналіз всіх ознак матеріальної культури дає підстави стверджувати, що охарактери­зовані артефакти перебувають у динаміці, при цьому простежується генеральна лінія їхнього розвитку і спостерігаються синхронні зміни в: предметах побуту, (рухомому матеріалі), характері об’єктів, топографії, тощо. Саме синхронні зміни у всіх складових старожитностей стали основою встановлення відносної хронології та періодизації на всіх ієрархічних рівнях.
Отже, запропонована нами хронологія та періодизація старожитностей остан­ньої чверті І тисячоліття н. е. українського Прикарпаття є спробою нового осмислення археологічних джерел та їхньої значимості під час розробок узагальнюючих проблем. Базуючись лише на висхідних ознаках достовірних джерел та використовуючи теорети — ко-методологічні напрацювання вітчизняних і закордонних спеціалістів, ми спробували зробити систематизацію керамічного матеріалу та провести неупереджене членування старожитностей останньої чверті І тисячоліття н. е., виділивши пр цьому два періоди, чотири етапи, а для окремих поселень ще й фази. Зазначимо, що відносна хронологія окремих поселень та пам’яток з досліджуваного регіону взагалі, а також їхня періоди­зація не лише не суперечить письмовим джерелам, але й узгоджується з ними. Вона віддзеркалює динаміку економічних, соціальних і політичних процесів, які проходили в слов’янській спільноті регіону, в контексті східних і західних сусідів Європи.
1. АвгустинникА. Й. К вопросу о методике исследования древней керамики // КСИА. — 1956. — Вып. № 64. — С. 149-156.
2. Артамонов М. И. Археологические исследования в Южной Подолии в 1952-1953 гг. // КСИИМК.
— 1955. — Вып. 59. — С. 100-117.
3. Ауліх В. В. Основні результати археологічного дослідження Древньоруського селища в с. Ріпнів Львівської області // Дисертаційний збірник АН УРСР /Інститут суспільних наук/. — К., 1958. — С. 26-59.
4. Аулих В. В. Славянское поселение у с. Рипнева (Рипнев-І) Львовской области // МИА. — 1963.
— № 108. — С. 366-379.
5. Ауліх В. В. Матеріальна культура населення Прикарпаття і Волині у УІІІ-ІХ ст. // Населення При­карпаття і Волині за доби розкладу первіснообщинного ладу та в давньоруський час. — К., 1976.
— С. 108-118.
6. Аулих В. В. Славяне Прикарпатья и Волыни в УІІІ-ІХ вв. // Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья (раннеславянский и древнерусский периоды). — К., 1990. — С. 68-74.
7. Багрий Р. С. Древнерусские города. Вишня // Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья (раннеславянский т древнерусский периоды). — К., 1990. — С. 136-140.
8. Багрянородный К. Об управлении империей / Под ред. Г. Г. Литаврина и А. П. Новосельцева.